У тісній клітці з товстих білих прутів сидів червоний птах. Великими очима він дивився на світ і бачив багато прекрасних речей, таких, котрі варті найкращої його пісні. Та співав хвостатий дуже рідко: це вже занадто, як на таку гарну пташку. Крила вже не слухалися його, піднімалися повільно і з такою натугою, ніби їм ще потрібно було подумати над кожним рухом. Ті крила були великими і могутніми, такими, що в кращі свої часи заставляли трепетати від страху душу, але за роки марного існування в ролі прикладної частини вони вже викликали жалість, а не захоплення. Птах часами розводив їх, вдарявся об прути і знову складав. Не для того, щоб похизуватися, просто інколи було цікаво, чи вони ще в нього є. Клітка давила на нього, заставляючи скручуватися і стискатися, а він давив на клітку, змушуючи її тріщати від натуги.
Так живий і нежива проводили свою вічність – птах не міг розламати клітку, а клітка не могла розчавити червоного.
Це було майже сакральним обрядом, дійством страшним, але звичним. Його проводили в понеділок, а може, і кожного серпня, птахи не дуже знаються на датах, а клітки тим більше... Одного такого понеділка (хоча доволі ймовірно, що то було десь у серпні) птах знову розвів крила і вдарився об прути. Це було так звично, що навіть крила рухалися швидко, бо за весь той час вже достатньо довго думали над кожним помахом. Клітка затріщала і розвалилася, а птах навіть трохи заціпенів, бо забув, що мав зробити, коли таке станеться. Коли ж згадав, а щонайголовніше – переборов здивування, то зринув угору, розтинаючи повітря своїми крилами, що знову починали нагадувати тих велетів, які пересилювали урагани і час. Птах рвонув уперед, кудись у бік сонця, не озираючись по сторонах, щоб швидше відлетіти подалі від будь-яких кліток. А десь на землі залишилися розбита клітка і людина, якій вона належала.
2015