Якою розкішшю стало життя. Не імітація і навіть не спектакль. А просто щось щире і без вигаданого наперед сценарію. Ми так багато думали про те, що нас чекає, що ніхто не сказав нам хоч раз глянути в тепер. Нікому не хочеться жити, але це слово люблять всі. От ми всі і ніби живі, і якось каландимо на цьому світі, але все це так штучно, що навряд чи хтось іще згадає того, хто колись його, оте життя, дійсно патякав про нього.
Якою ж розкішшю стала оригінальність! Ми навчилися відтворювати звуки, але звичайна тиша – розкіш божевільних, самотніх і вільних. Хоча яка між ними різниця? Ми навчилися створювати нові реальності перед нашим поглядом, але зовсім втратили їхнє відчуття. Ми навчилися імітувати особистість, а вона стала штампованою. Сидимо ми, люди-трафарети, які не знають, від кого вони різняться, перед шаблонними реальностями (бо у справжню вже якось не хочеться) під штамповані звуки, які вже перестали зачіпати струни в серці, і кожен наш день схожий на попередній, а кожне наше життя – на всі інші. І разом ми – безсилля.
Якою ж розкішшю стала неповторність! Хотілося б уже трохи перепочинку. Хотілося б уже чогось нарешті справжнього, а то як взагалі жити в цій матриці? Скоро пам’ять наша стане однією на всіх, і розум наш стане одним на всіх, бо навіщо всім думати про різне? Можна, щоб думки були одні для всіх, тоді всі будуть розуміти одне одного і все буде так просто. Щасливі, мабуть, стануть дні. А от ночі будуть нещасні.
Так хочеться, щоб нарешті настала тиша. Це як перепочинок після довгого дня, в свою чергу, бажано ще довший. Набридла вся ця механіка струн, мені ж бо казали, що музика має йти від серця, а виявилося, що вона тепер йде від динаміків. А може, люди колись не стануть різними, а просто зрозуміють, що вони такими завжди були. А може, і не зрозуміють, бо ми вже давно повземо світами, мов кроти, і навряд чи заглянемо в дзеркало. Може, тоді, чи то в далекому майбутньому, чи то в моїх фантазіях ми якось розірвемо цю матрицю. Я впевнена, що тоді наші дні будуть відрізнятися не лише за погодою…
2015