Емоції стали смайликами, голоси сховалися за чорними літерами. Ми бекспейсимо правду потоками непотрібних слів. Ірреальне життя, яке складається з гігантських переписок, давно стало для нас центром всесвіту, заставляючи забути про сонце. Ми живемо у різних світах з одаковим зображенням на екранах. Наші спогади стали мегабайтами кодів, а стосунки – потоками нулів та одиничок. Ми так хотіли бути близькими…
І все одно далеко, слухаючи лише стукіт власних пальців клавіатурою. Люди навколо змушують нас відвертатися, аби сховати обличчя, тоді як ефемерному образу по ту сторону мережі ми відкриваємо душу. Реальність перекинулася на злу тварюку, що вгризається в шию, висмоктуючи енергію, а єдиним світлом, що горить з-поміж чорної шерсті її незчисленних лап, стали її червоні очиська. І ми залізли у блискучі екрани, ховаючись від її кігтів, з кожним подихом втискаючись усе глибше, подалі від темряви навколишнього світу і ближче до темряви самотності. І ось невидима стіна вже розділила нас з реальними людьми, а мережі відкинули нас від далеких близьких. Усе, що в нас залишилося поміж цих стін, – невеликий прямокутник монітора, у ньому і живемо…
2015