З власного досвіду

Запах ладану, світло сотень свічок і великий образ Ісуса переді мною. Його погляд, наче інший світ, до якого мені б так хотілось доторкнутись. Саме це я робила кожного вівторка і п’ятниці, коли заходила у храм Святої Трійці. Будучи роздратованою і знесиленою всією буденною суєтою, навчанням, втомленою від постійного оточення недоброзичливих людей, а інколи розбита їхнім самолюбством, я кожного вівторка і п’ятниці заходила в церкву. І достатньо мені було вклякнути на коліна і підвести очі до великого образу, на якому був зображений Ісус, я наче знову народжувалась. Народжувалася в чистоті, любові, доброті, опіці – усе це я бачила у погляді Ісуса на образі.
Так було і тієї п’ятниці. На дворі був жовтень, і осінь ставала вже чужою і байдужою. Помолившись, я сіла на лаву і тихо вдивлялась в обличчя Ісуса на «моєму» образі. Так, моєму, бо за останній час я не могла уявити собі життя без цього образу. Єдиним місцем і єдиним відображенням, яке робило мене по-справжньому щасливою, радісною, задоволеною своїм буттям, був образ, цей великий образ Ісуса.
Та раптом мою «тиху розмову» перервав голос дитини, і коли я відвела свій погляд від образу, то побачила, що переді мною стоїть гарненька дівчинка, років з семи. Вона сіла біля мене на лаву і сказала: «Тьотю, чи ви не маєте якихось копійок, бо дуже їсти хочеться. Або купіть мені шось поїсти». Я отетеріла. Ще ніколи в житті мені не доводилось бачити дитини, яка б з таким поглядом в очах і тремтливим голосом виявляла єдине своє бажання - поїсти.
Відкривши свій гаманець, я побачила там лише одну п’ятигривневу купюру, гривня і двадцять п’ять копійок якої я мала відкласти на проїзд до дому. Я пояснила дівчинці і сказала, щоб вона пішла зі мною, аби я розміняла купюру. А дівча витягнуло зі своєї кишені гривню і двадцять п’ять копійок і простягнуло мені. Я ж, натомість, дала їй п’ять гривень. Вона подякувала і побігла до трьох дітей (одна дівчинка і два хлопчика), які прийшли разом з нею і були, видимо, наймолодші. Усі діти стали на коліна, помолились, як могли, потім кілька хвилин пошептавшись між собою, почали виходити з церкви. Та дівчинка виходила останньою. Вона підійшла до мене і сказала: «Я поділилася з дітьми. Ну щоб вони у вас вже не просили». А потім швиденько зникла за дверима церкви.
Я сиділа і не могла поворухнутись. Мені хотілося плакати, але я не плакала. Не плакала, бо вперше за стільки часу, та що там – вперше за все своє життя я побачила «справжнього ангела». Я побачила ангела в дитині, яка з такою добротою, взявши у мене тих кілька гривень, поділилась зі своїми братиками і сестричкою (чи може просто друзями), щоб не образити їх і не просити більше в мене.
Така світла і чиста дитина, якій хотілося лише шматочка хліба, без пафосу, без гри, відкрила мені очі і змусила повірити у те, що добро є, і воно набагато сильніше, ніж я собі думала.