Тане сніг на твоїй долоні.
Чом зганьбилась рання весна?
Досі квіти в торговок сонні.
Досі справжня любов – мана.
Кроком пишеш свій спокій тіла.
Зачіпає гілка кашкет.
Лиш каштанова гілка посміла
Потривожити пієтет.
Усміхаєшся незвабливо,
Просто знаєш, що вже весна.
Хоча сніг заходивсь зрадливий
Заважати весніти нам.
Усміхаєшся всім. Але ж очі
Стережуть полохливий сум.
Хтось же весну таки зурочив,
Її сукню втоптав у тлум?..
Тане сніг. Але ще не тепло.
До кишені долоня лягла.
Многолюддя майдану – вертепне,
Сам-один – на людський кагал.
Миготить у турботах натовп,
Всяк несе – хто куди – серця.
Та й тобі нецікаво знати,
Для чого мозаїчність ця.
Може, сніг цей у березні пізнім
Більш промовистий, ніж чуття.
Ти ж, хоча і міцний-залізний,
Але теж тайних мрій дитя.
І тому тобі сніг цей вчасний,
Як жасмин чи тополі пух.
Що є щастям сьогодні, власне?
Цей спокійний крізь натовп рух.
Вийти в світ – повернутись із світу…
Чорну кицю тулити до пліч…
В переходах – ще сонні квіти –
Кольорів щастя і протиріч.
Та рука пам’ятає доторк
Снігу, що помирав у руці.
На смаки не буває квоти.
Любиш березень на молоці.
Чорна киця його спиває,
Чорнота її не страшна.
Свійська киця людей читає:
«Що? Любов? Все мана. Мана…»
20 березня 2016 року