Тихими лапками кішка-сновида
Мляво заходить у місячне коло.
Спиш ти глибоко, як Атлантида.
Киця торкається ковдри спроквола.
Ні, не прокинувся. Плаваєш далі
Снами-пірнаннями у невловиме.
Киця колошкає сни, як вуалі –
Ось-ось твій спокій із ковдрою зніме.
Киця самотня, в намощенім – пустка.
В тебе ж під ковдрою тихо і чорно.
Киця нечутно – м’яка і спокуслива –
Сон твій на себе настирливо горне.
Ти усміхаєшся там, в Атлантиді,
Ти ще відсутній, а киця – вже поруч.
Ти ще пірнаєш по перли чи мідії,
Киця лягає на сховане й хворе.
Знає вона тільки – Божим велінням,
Де в тебе рана, де в тобі стужа…
Гріється мовчачки сховано зліва,
Щоб ти прокинувся сильним і дужим.
Аби у кицю чорне зникало.
Щоб киця чорна білила твій настрій.
І непомітно до серденька клала
Знайдені в снах твоїх перли й піастри.
Киця-супутниця. Чемна. Розумна.
Тут у квартирі її територія.
Їй не буває по-нашому сумно.
Їй не прищеплено смутку і горя.
Але то наші шаблони і приписи.
Киця дарує себе безумовно.
Їсть – і не цямкає. Ходить – не рипає.
Трішки на меблях начіплює вовни…
Знає вона, що їй вибачать. Тулиться.
Зцілить-віддячить, господар не знатиме.
Спить її власник. Спить його вулиця.
Бач. Вже не чорно. Вже близько до п’ятої…
21 березня 2016 року