«Ми не маєм права відбирати, у себе; того, чого собі не давали»

Невідомий

«Ми не маєм права відбирати, у себе; того, чого собі не давали»

Ніколи смерть не стане вирішиням ваших проблем. Вона лиш принесе біль, тим хто вас любить, і втіху вашим ворогам.
– Мамо! Я хочу щось у тебе запитатись. Просто зімною одна штука трапилась.
– Я не маю часу, я фарбую доню ніхті. Будь ласка не заважай мені.
– Тату!
– – Що хоче, моя Олюсік від свого татка.
– – Дещо розповісти. І ще хочу щось запитати.
– – Послухай! Давай Так зробимо, я тобі дам трішки грошей, ти підеш щось собі купиш. А потім, коли я подивлюсь футбол, ми порозмовляємо.
– – Ну тату, я не на довго тебе затримаю.
– – Все досить. Перший тайм у же починається. Тримай 50 гривень, і йди.
– – Гаразд. – Відповіла засмучано Олюсік.
–

– Перед тим як це зробити. Вона сіла за письмовий стіл. Взявши папір і ручку, яку вчора їй подарував тато. Саме нею вона вирішила писати прощальний лист. Хай вони бачать і знають, що їхня донька все їм хотіла пояснити.
– Ви ніколи не хотіли мене розуміти. Усе що я вам намагалась розповісти, було не вислухано, жорстоко проігноровано. Мені здається, ніби для вас існує навколо все крім мене. Ви займались будь-чим, аби не розмовляти зі мною. Замість любові, і уваги ви дарували мені подарунки, або давали багато грошей.
– Тому я вирішила про все, що не змогла розповісти чесно написати.
Я не можу більш так жити. Сьогодні підтвердилось те, що мій хлопець за дозу переспав з іншою. Кілька днів по тому, я дізналася, що вагітна. Я дуже сумнівалася, чи розповідати вам про це. Подумавши цілу ніч, я все ж виришила розповісти. Я спочатку підійшла до тебе мамо, знаючи, що ти мене зрозумієш. Ти ж колись мене в дитинстві завжди розуміла. Та проте цей час давно минув. Ти не вислухала мене посилаючись, що ти занята фарбуваням ніхтів. Тату, мій любий тату! Тебе я важала завжди найніжнішим і найласкавішим у нашій сім’ї. Ти один називав мене Олюсьою,робив усе, щоб я була щаслива. Але сьогодні ти чомусь мене не вислухав. Сказавши, що футбольний мач є важливішим, ніж розмова зі мною.
Багато між нами залишилось таємниць, і не сказаних слів. Ми останнім часом, стали чужими, байдужими. Кожен з нас зосиредився на своїх проблемах і турботах. Чи щось нас гнітило, чи від чогось ми раділи. Всі ці прояви ми переживали по одинці. Я думаю, що моя смерть зробить вас блищими. І ви нарешті станете прислухатись один до одного, любити один одного і поважати.
Я в свою чергу залишаю на спогад про себе лиш цю записку, і вірш, який написала вам. В якому я покажу, як я сильно вас люблю.


***
Для мене ви,
Два янголи охоронця,
Що кожної хвилини
Даруєте мені
Ніжність сонця,
Усмішок лавини…
Мамо! Тату!
Я люблю вас
І не тримаю зла
Наступив важкий час
Якого я
Витримати не змогла.
В серці безліч:
Образ, докорів, слів
Гризе душу не розуміня ваше
Кожен із нас
Стіну свою звів
Що стала вища з часом.
Ось так сумно,
Та ви не плачте, усміхніться –
Я вам скажу на останок,
«Проте, що вас люблю»
Любі мої ви помиріться,
Щоб не було рано.
Прощайте на завжди
До зустрічі на тому –
Світі – чи, де буду я?
Не виніть себе
Це повністю вина моя
Не витримала боротьби і втоми.

Після написаня вона поклала лист у прихожу на тумбочку. Потім пішла бродити квартирою. Вона знала що це в останнє вона бачить ці стіни. Які багато років були для неї домом. Спершу вона зайшла до спальні батьків. Вона пам’ятає ще коли була зовсім маленькою вони тут обох любили розповідати їй казки. Коли вона засинала, то зазвичай батько брав її на руки і відносив у ліжечко. Зайшовши у вітальню вона побачила, що батько з мамою сплять під працюючий телевізор. Її погляд впав на сервант у якому стояли фігурки її улюблених янголів, та слоників. Мама не дозволила, аби вона їх забрала до своєї кімнати. Поясняючи це тим: «що хай всі бачать яке хобі має її донечка».
Побродивши так півгодини вона нарешті наважилась і пішла до своєї кімнати.


Коли вона відкрила вікно. Прохолода і запах вулиці увірвалися в простір кімнати. Вона поглянула вниз на зелену траву і на асфальт. Цей вид поманив її як вигляд золота. Сонце намалювало внизу картину із світла.
Поставивши ногу на підвіконник. Вона підтягнулася, і стала повністю на його прохолодну поверхню. Перед стрибком вона закрила очі і попросила подумки пробаченя у батьків. Вдихнувши повітря на повні груди – стрибнула вниз. Вона летіла, як метелик розтавивши руки, мов крила. Вона летіла на світло яким блищав асфальт. Наближаючись до світла, відчула звук, який перетворився на біль. Після удару все скінчилося, темрява заволоділа нею і вона втратила навіки свідомісь.

5 квітня 2016