Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.05
12:18
Замок.
Залізний дизайн.
Пташці
відрізали лапку.
Лізе
по лезу сльоза,
крові
коричнева крапка.
Залізний дизайн.
Пташці
відрізали лапку.
Лізе
по лезу сльоза,
крові
коричнева крапка.
2026.01.05
12:17
В траві ховався коник,
В траві ховався коник,
Дзвонив той коник в дзвоник,
Співав і цокотав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Дзвонив той коник в дзвоник.
Невже ж то бува,
В траві ховався коник,
Дзвонив той коник в дзвоник,
Співав і цокотав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Дзвонив той коник в дзвоник.
Невже ж то бува,
2026.01.05
11:35
Я прокинусь у лісі від шуму птахів.
Із безодні вернусь у новітню безодню.
Моє серце проб'ють не списи каблуків,
А ледь танучі в небі зникаючі зорі.
І до мене долинуть видіння віків,
Невідчутні, загрозливі, сиві, прозорі.
Я прокинуся в лісі
Із безодні вернусь у новітню безодню.
Моє серце проб'ють не списи каблуків,
А ледь танучі в небі зникаючі зорі.
І до мене долинуть видіння віків,
Невідчутні, загрозливі, сиві, прозорі.
Я прокинуся в лісі
2026.01.05
10:59
Ніч вливається в шибку синькою,
Підвіконням стікає вниз.
Обморожена гілка бринькає
Медіатором об карниз.
Місяць повний у сніг покришений.
Грає сріблом невинний наст.
А за щирою ніби тишею
Підвіконням стікає вниз.
Обморожена гілка бринькає
Медіатором об карниз.
Місяць повний у сніг покришений.
Грає сріблом невинний наст.
А за щирою ніби тишею
2026.01.04
23:25
Була шкварка, була чарка
І сметана, і млинці.
І таїлась поруч сварка —
Вхід до сварочки вкінці…
Хто кого об’їв, чи зрадив —
Загубилось у млинцях.
А сметані хтось порадив
Прогулятись по синцях…
І сметана, і млинці.
І таїлась поруч сварка —
Вхід до сварочки вкінці…
Хто кого об’їв, чи зрадив —
Загубилось у млинцях.
А сметані хтось порадив
Прогулятись по синцях…
2026.01.04
19:33
Про всіх потрібно знати у житті:
І про героїв, і про тих катів,
Що Україну нашу мордували,
Життям нормальним жити не давали.
Багато з них були, як одноденки –
У небо піднімалися швиденько.
Одні – людей на краще надихати,
Другі – щоб отих перших уби
І про героїв, і про тих катів,
Що Україну нашу мордували,
Життям нормальним жити не давали.
Багато з них були, як одноденки –
У небо піднімалися швиденько.
Одні – людей на краще надихати,
Другі – щоб отих перших уби
2026.01.04
18:09
Ну що сказати? Спрацювали чисто!
Без метушні та зайвих децибелів.
Одним мікроскопічним терористом
Поменшало. Віват, Венесуело!
Все обійшлося без балаканини.
До біса резолюції, ухвали!
То й добре! А стражденна Україна
Без метушні та зайвих децибелів.
Одним мікроскопічним терористом
Поменшало. Віват, Венесуело!
Все обійшлося без балаканини.
До біса резолюції, ухвали!
То й добре! А стражденна Україна
2026.01.04
13:03
Малює мороз візерунок
На склі, як маестро пісні.
Ранковий упав поцілунок
Моєї дружини-весни.
Я п'ю животворний цей трунок,
Не рік і не два - цілий вік.
Красуне! Супружнице юна!
На склі, як маестро пісні.
Ранковий упав поцілунок
Моєї дружини-весни.
Я п'ю животворний цей трунок,
Не рік і не два - цілий вік.
Красуне! Супружнице юна!
2026.01.04
12:11
Коли подолаєм навколишню сірість?
Коли вже настане жадана весна?
Коли подолаємо мряку і сизість,
Вдихаючи свіжість, як помах крила?
Коли подолаємо зоднаковіння,
Стандартність і сплутаний, немічний страх?
Коли проросте крізь байдуже каміння
Коли вже настане жадана весна?
Коли подолаємо мряку і сизість,
Вдихаючи свіжість, як помах крила?
Коли подолаємо зоднаковіння,
Стандартність і сплутаний, немічний страх?
Коли проросте крізь байдуже каміння
2026.01.04
10:18
Уже під старість Галя пригадала,
Що їй колись циганка нагадала.
Казала: женихів і не злічити.
Та врешті з іноземцем будеш жити.
Збулося дійсно це, тож гріх брехати:
Є іноземці два у неї в хаті.
Таки не обманула за червонець, –
Бо ждуть бульдог-фран
Що їй колись циганка нагадала.
Казала: женихів і не злічити.
Та врешті з іноземцем будеш жити.
Збулося дійсно це, тож гріх брехати:
Є іноземці два у неї в хаті.
Таки не обманула за червонець, –
Бо ждуть бульдог-фран
2026.01.04
10:10
Раїса Обшарська. Сезон блукаючих дощів: повісті, оповідання, новели. —Тернопіль: Джура, 2006 р. — 254 с.
Усім шанувальникам художньої літератури, відомо, що є книги, які захоплюють одразу і не відпускають, поки не прочитаєш їх до останньої сторінки. Авт
2026.01.03
21:46
Розливає обрій червоно лафітом,
Обідок від сонця лущиться у сніг.
Вволю нагулявшись, затихає вітер:
Спав би, та клаксони надто голосні.
Стелиться додому двоколісна смуга,
Відбивають фари в паморозі блиск.
Щоб не заважати, шепочу на вухо:
Обідок від сонця лущиться у сніг.
Вволю нагулявшись, затихає вітер:
Спав би, та клаксони надто голосні.
Стелиться додому двоколісна смуга,
Відбивають фари в паморозі блиск.
Щоб не заважати, шепочу на вухо:
2026.01.03
17:52
Він марив Яблуницьким перевалом,
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і с
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і с
2026.01.03
17:26
Нічого такого, ще вибухів кілька.
Верби схилились, розсіявсь туман…
Зникла хатина, зникла бруківка.
Лишився у полі лише дурман.
Нічого такого, звикаєм потроху —
Рік вже четвертий, п’ятий ось-ось…
Кілька разів із льоху до льоху —
З цим і живемо, з
Верби схилились, розсіявсь туман…
Зникла хатина, зникла бруківка.
Лишився у полі лише дурман.
Нічого такого, звикаєм потроху —
Рік вже четвертий, п’ятий ось-ось…
Кілька разів із льоху до льоху —
З цим і живемо, з
2026.01.03
16:31
Придумати задачу вдома будь- яку
Задала вчора в школі вчителька Сашку.
Чомусь малий багато думати не став,
Хвилин за десять він завдання написав.
Коли свою задачу дітям прочитав,
Сміялась вчителька, і клас весь реготав.
В задачі пише: крокодила я
Задала вчора в школі вчителька Сашку.
Чомусь малий багато думати не став,
Хвилин за десять він завдання написав.
Коли свою задачу дітям прочитав,
Сміялась вчителька, і клас весь реготав.
В задачі пише: крокодила я
2026.01.03
14:20
Поетична непоетичність.
Так кусає змія за свій хвіст.
Це надмірне позерство й практичність.
У колодязі згублений хист.
Так потоне усе в парадоксах,
У апоріях, візіях, снах.
І останній п'яниця й пройдоха
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Так кусає змія за свій хвіст.
Це надмірне позерство й практичність.
У колодязі згублений хист.
Так потоне усе в парадоксах,
У апоріях, візіях, снах.
І останній п'яниця й пройдоха
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Вікторія Торон /
Проза
Сади Семіраміди
Коли вона виїжджала, вона взяла із собою багато гарного одягу. Їй здавалось, що вона їде у край, де завжди цвітуть сади. Проте, як одразу виявилось, ніхто тут по вулицях не ходив у гарному одязі. Нарядні сукні висіли рядами у магазинах, і ніхто їх не купляв. Жінки ходили у футболках і брюках, старі й молоді -- усі однаково. Коли вона попервах виходила на вулицю, гарно убравшись, на неї або не звертали уваги, або глипали з цікавістю, як на щось екзотичне. Свій пишний хутряний комір вона повісила на стіну у спальні, а вишнева оксамитова сукня так і залишилась зім’ятою у чемодані, нерозпакована.
Скоро вона також почала одягатись, як всі -- у футболку і брюки; почала, як і інші, казати, що це “зручно”, ніби працювала у полі. Зручним було те, що маючи їх, можна було взагалі не опікуватись своїм одягом -- натягуй вранці і біжи собі у справах. Вона різко почала повніти.
Ніхто не упадав за нею. Механізм виживання поставав у всій своїй оголеній наочності, немов коліщата музичної іграшки після того, як відкручено усі гвинти і знято кришку.Чогось бракувало -- якоїсь легкої омани, карнавальності буття, яка дає силу жити. Часом вона згадувала, як виходила колись на літній нарядний Хрещатик, розпустивши своє гарне, до пояса, волосся, ішла, не обертаючи голови, але знала, що усі погляди були на ній -- захоплені, шанобливі. О, це щасливе відчуття, коли віддають належне твоїй красі і молодості! Тепер вона питала себе: чи дійсно це було, чи тільки наснилось їй?
Хтось їй сказав, що в Італії все ще цінується жіноча краса. Вона дзвонила мені—саме тоді, коли в мене кричали, вередували і билися між собою діти —і панічно допитувалася : «Може, мені поїхати в Італію?» Що я могла їй сказати? В Італії я ніколи не була.
Якось, їдучи у “сабвеї” у стані розгубленості й безнадії, вона раптом згадала про сади. Вона давно вже не думала про них, і тим сильнішим раптом здалось її відчайдушне бажання якось зберегти їх -- хоча б для себе, у собі. Так, щоб ні від чого не залежати і ні від кого нічого не чекати. І тоді вона почала насаджувати їх сама -- деревце за деревцем, кущ за кущем, на вузьких земляних насипах, які вона наносила знизу і висипала на повітряних терасах. Це головне -- навчитись відчувати повітряні тераси, які існують і чекають на тебе. Для цього треба дивитись трохи вгору. Тоді й вода, якою поливаєш, не стікає одразу ж на земний асфальт, а затримується саме там, де треба, щоб живити коріння ніким не бачених дерев та квітів. Тепер вона мусила робити це з дня у день, тому що не поливши хоч раз своїх садів, вона могла назавжди втратити їх -- і саму себе.
Усе ж, коли вона їздить на батьківщину, вона гарно вдягається. Ті, із ким вона зустрічається, заздрять їй -- їм здається, що вона приїхала із краю, де завжди цвітуть сади.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сади Семіраміди
Коли вона виїжджала, вона взяла із собою багато гарного одягу. Їй здавалось, що вона їде у край, де завжди цвітуть сади. Проте, як одразу виявилось, ніхто тут по вулицях не ходив у гарному одязі. Нарядні сукні висіли рядами у магазинах, і ніхто їх не купляв. Жінки ходили у футболках і брюках, старі й молоді -- усі однаково. Коли вона попервах виходила на вулицю, гарно убравшись, на неї або не звертали уваги, або глипали з цікавістю, як на щось екзотичне. Свій пишний хутряний комір вона повісила на стіну у спальні, а вишнева оксамитова сукня так і залишилась зім’ятою у чемодані, нерозпакована.
Скоро вона також почала одягатись, як всі -- у футболку і брюки; почала, як і інші, казати, що це “зручно”, ніби працювала у полі. Зручним було те, що маючи їх, можна було взагалі не опікуватись своїм одягом -- натягуй вранці і біжи собі у справах. Вона різко почала повніти.
Ніхто не упадав за нею. Механізм виживання поставав у всій своїй оголеній наочності, немов коліщата музичної іграшки після того, як відкручено усі гвинти і знято кришку.Чогось бракувало -- якоїсь легкої омани, карнавальності буття, яка дає силу жити. Часом вона згадувала, як виходила колись на літній нарядний Хрещатик, розпустивши своє гарне, до пояса, волосся, ішла, не обертаючи голови, але знала, що усі погляди були на ній -- захоплені, шанобливі. О, це щасливе відчуття, коли віддають належне твоїй красі і молодості! Тепер вона питала себе: чи дійсно це було, чи тільки наснилось їй?
Хтось їй сказав, що в Італії все ще цінується жіноча краса. Вона дзвонила мені—саме тоді, коли в мене кричали, вередували і билися між собою діти —і панічно допитувалася : «Може, мені поїхати в Італію?» Що я могла їй сказати? В Італії я ніколи не була.
Якось, їдучи у “сабвеї” у стані розгубленості й безнадії, вона раптом згадала про сади. Вона давно вже не думала про них, і тим сильнішим раптом здалось її відчайдушне бажання якось зберегти їх -- хоча б для себе, у собі. Так, щоб ні від чого не залежати і ні від кого нічого не чекати. І тоді вона почала насаджувати їх сама -- деревце за деревцем, кущ за кущем, на вузьких земляних насипах, які вона наносила знизу і висипала на повітряних терасах. Це головне -- навчитись відчувати повітряні тераси, які існують і чекають на тебе. Для цього треба дивитись трохи вгору. Тоді й вода, якою поливаєш, не стікає одразу ж на земний асфальт, а затримується саме там, де треба, щоб живити коріння ніким не бачених дерев та квітів. Тепер вона мусила робити це з дня у день, тому що не поливши хоч раз своїх садів, вона могла назавжди втратити їх -- і саму себе.
Усе ж, коли вона їздить на батьківщину, вона гарно вдягається. Ті, із ким вона зустрічається, заздрять їй -- їм здається, що вона приїхала із краю, де завжди цвітуть сади.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
