Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.01
18:01
Колише ранок траву шовкову,
в долині блякло мигтить ромен
і гонить вітер імлу ранкову,
і сходить сонце уже ген-ген.
Палає обрій вогнем мосяжним*,
стікає сяйва густе вино.
Здається небо таким досяжним,
в долині блякло мигтить ромен
і гонить вітер імлу ранкову,
і сходить сонце уже ген-ген.
Палає обрій вогнем мосяжним*,
стікає сяйва густе вино.
Здається небо таким досяжним,
2026.03.01
16:06
У корчмі, що біля Січі нині велелюдно,
Зібралося за столами козаків багато,
Усі вдягнуті розкішно, адже нині свято.
Корчмареві за шинквасом сьогодні не нудно.
То тут, то там: «Іще налий!» - кожен раз лунає,
Наймити ледве встигають розносити кухлі.
Л
Зібралося за столами козаків багато,
Усі вдягнуті розкішно, адже нині свято.
Корчмареві за шинквасом сьогодні не нудно.
То тут, то там: «Іще налий!» - кожен раз лунає,
Наймити ледве встигають розносити кухлі.
Л
2026.03.01
15:33
«Русскіє» - нація-фальсифікація.
Культ вождя – споконвічна і невід’ємна частина московської культури.
Категорія ворогів набагато стабільніша, ніж категорія друзів.
Велика політика починається там, де закінчується правда.
Кожна персональна мая
2026.03.01
13:26
Вже до нас летять лелекі,
а у нас – війна і в вЕсну
долі нам несе не легкі
від убивців і інвесторів.
Ті інвестори, як рани:
знову ділять Україну,
і в долЯх орди-орави
кожен прагне половину.
а у нас – війна і в вЕсну
долі нам несе не легкі
від убивців і інвесторів.
Ті інвестори, як рани:
знову ділять Україну,
і в долЯх орди-орави
кожен прагне половину.
2026.03.01
11:40
Я вклонюся вечірній траві.
І на небі з'являються зорі,
Миготливі і ледве живі,
Ніби замисли Бога прозорі.
Бог дає тріпотливим стежкам
Дар натхнення, наснаги і волі.
Так спочинок похилим вікам
І на небі з'являються зорі,
Миготливі і ледве живі,
Ніби замисли Бога прозорі.
Бог дає тріпотливим стежкам
Дар натхнення, наснаги і волі.
Так спочинок похилим вікам
2026.03.01
10:51
Немитої болотної глибинки…
Абстрактно викорчоване з могил,
Розмножує воно свої личинки
З усіх запропонованих мірил…
Отримують по смерті (сміх) автівку
Дай боже, своєрідний інтелект…
І тут не обійтися без горілки —
У цьому й світостворення, й секре
Абстрактно викорчоване з могил,
Розмножує воно свої личинки
З усіх запропонованих мірил…
Отримують по смерті (сміх) автівку
Дай боже, своєрідний інтелект…
І тут не обійтися без горілки —
У цьому й світостворення, й секре
2026.03.01
06:01
Немає іскорки кохання
В пітьмі недоспаних ночей, -
Надворі вітер безнастанно
З листків полотна знову тче.
Бубнить, всміхається і плаче,
І далі стелить килимок, -
Бракує пестощів гарячих
Тієї, що не йде з думок.
В пітьмі недоспаних ночей, -
Надворі вітер безнастанно
З листків полотна знову тче.
Бубнить, всміхається і плаче,
І далі стелить килимок, -
Бракує пестощів гарячих
Тієї, що не йде з думок.
2026.02.28
21:23
прожогом уперед моєї
автівки ~ твоя
хоча дев’яносто в годину
я їду звичай
ти мовиш се гаразд
трохи болю ~ не проблема
казала мала би настрій ти
в’їхати у драйв
автівки ~ твоя
хоча дев’яносто в годину
я їду звичай
ти мовиш се гаразд
трохи болю ~ не проблема
казала мала би настрій ти
в’їхати у драйв
2026.02.28
20:36
Коротшає дорога до безодні.
Переживаю у самотині
цей вирок долі. Я у западні
рокованої миті і, природно,
уже не уявляється мені,
як їду я на білому коні
минулої епохи у сьогодні.
Судьба перетасовує пасьянс
Переживаю у самотині
цей вирок долі. Я у западні
рокованої миті і, природно,
уже не уявляється мені,
як їду я на білому коні
минулої епохи у сьогодні.
Судьба перетасовує пасьянс
2026.02.28
18:12
Згорта в сувої вітер хмари,
і небо кутається в синь,
а в тиші никнуть крутояри,
лиш десь цеберко – дзинь та дзинь!
Дзюрчить ручай в густих осоках
між верболозів і купин.
Село на пагорках високих
і небо кутається в синь,
а в тиші никнуть крутояри,
лиш десь цеберко – дзинь та дзинь!
Дзюрчить ручай в густих осоках
між верболозів і купин.
Село на пагорках високих
2026.02.28
11:24
Я вмию очі у росі,
Вклоняюся сонцю й буйним травам,
Скупаюсь в первісний красі,
Де потонув миттєвий травень.
Побачу крізь росу дива,
Картини, сховані від ока.
В них відкриваються слова,
Вклоняюся сонцю й буйним травам,
Скупаюсь в первісний красі,
Де потонув миттєвий травень.
Побачу крізь росу дива,
Картини, сховані від ока.
В них відкриваються слова,
2026.02.28
10:50
І. Мама
Грецький профіль на тлі небесної сині.
У дзбані – прохолода гірських джерел.
В її усмішці – сонце, що ніколи не заходить.
ІІ. Ай-Петрі
Кам’яна корона над моєю колискою.
Вдень – варта свободи,
Грецький профіль на тлі небесної сині.
У дзбані – прохолода гірських джерел.
В її усмішці – сонце, що ніколи не заходить.
ІІ. Ай-Петрі
Кам’яна корона над моєю колискою.
Вдень – варта свободи,
2026.02.28
09:35
Перший доброволець, якому прижиттєво присвоєно звання "Герой України".
Навчався в Івано-Франківському ліцеї на художника. Його позивний "Да Вінчі" пов'язаний саме з талантом — він гарно малював.
Для нього найголовнішими у житті були — перемога і ко
Навчався в Івано-Франківському ліцеї на художника. Його позивний "Да Вінчі" пов'язаний саме з талантом — він гарно малював.
Для нього найголовнішими у житті були — перемога і ко
2026.02.28
06:13
Творчості години світанкові
Раз у раз, немов найперший спів, -
Поріднився з музою і в слові
Збагатився, виріс, помужнів.
Стало розлучитися несила
З тим, що вабить чарами щомить, -
З тим, що серцю дороге і миле,
І нічим ніколи не тяжить.
Раз у раз, немов найперший спів, -
Поріднився з музою і в слові
Збагатився, виріс, помужнів.
Стало розлучитися несила
З тим, що вабить чарами щомить, -
З тим, що серцю дороге і миле,
І нічим ніколи не тяжить.
2026.02.27
21:53
Навіщо, скажіть, молоді соколята,
тікаєте з дому на ситу чужину?
Нам разом боротись, або помирати
за рідну, стражденну, святу Батьківщину!
Куди ж ви лякливі? Не можна від себе
втекти не лишивши у хаті сльозини.
Кривава зоря заливає пів неба,
тікаєте з дому на ситу чужину?
Нам разом боротись, або помирати
за рідну, стражденну, святу Батьківщину!
Куди ж ви лякливі? Не можна від себе
втекти не лишивши у хаті сльозини.
Кривава зоря заливає пів неба,
2026.02.27
21:17
І
Ми і не юрба, і ніби, люди,
що забули, де існує знов
росіянське чудо і любов,
воля на тарілці і приблуди...
а тепер б’ємо себе у груди, –
не хотіли ми, він сам прийшов!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ми і не юрба, і ніби, люди,
що забули, де існує знов
росіянське чудо і любов,
воля на тарілці і приблуди...
а тепер б’ємо себе у груди, –
не хотіли ми, він сам прийшов!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Лариса Пугачук (1967) /
Проза
Про дядька Муху
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про дядька Муху
Світлана зібрала Ромку, кинула в сумку запасні речі. Воно ненадовго ніби, але раптом дощ піде чи малий зригне по дорозі, чи прийдеться поміняти пелюшку. Коляска простора, не заважить сумка.
Надворі тепло, гарно так, бджоли в садку гудуть, аж біля хати чути. Вийшла за фіртку, закрила защіпку з внутрішньої сторони та й повезла по дорозі свій туго сповинутий скарб. Ромчик засинає потихеньку, а Світланка йде собі та роздивляється довкола.
Через хату стоїть підвода. Десь сусіди зібралися: тьотя Надя вже сидить на дошках поперек возу, а дядько Василь вкладає якісь торби.
– Доброго дня Вам!
– Здорова була, донь! Далеко зібралася?
– Та хліба хочу купити і в аптеку зайти: мама просила мазь якусь взяти, бо п’яти після городу порепались. Чуєте, то може я зачекаю, поки проїдете, щоб не заважати попереду?
– Їдь, сонечко, ми поки втлумимось, то ти вже вниз зійдеш, а ні, то зачекаємо наверху, куди спішити. Йди з Богом.
– Дякую. Я швиденько.
Вкінці вулиці чути вжикання пили. Через відкриті ворота видно, як дядько Толік з сином Юрком щось ріжуть. Видно, плота доробляють, він у них новий, штахети ще не покрашені. Не стала спинятись, що людям заважати, день великий, ще встигнемо наговоритись. Всі близенько живемо, по десять раз перегукуємось через городи.
Вже перед самим спуском дядька Михалка стріла. По-вуличному Мухою його кличуть. Чи то за характер неспокійний, бо на місці не може всидіти ні хвилини, чи то від «мухи в носі грають», бо такий вже задерикуватий, що всі намагаються обходити його далеко.
– Шо, біда колгоспно, не сидиться вдома?
– Йдіть собі, дядь Міш. Та тримайтесь за плота краще, щоб не зашпортатись.
Вже й напідпитку з самого ранку, ото вже лихо сусідка має в хаті. Але кому яка доля.
Світлана обережно стала з’їжджати вниз по дорозі. Тут, хоч нешироко, але хороша дорога, тверда. З обох боків стіни заросли травою, височінь. Наверху-то є стежка, але куди з коляскою по тому горбку, там одному хоч би пройти.
Те, що сталось потім, на все життя вкарбується в пам’ять. Обернулася на якийсь гуркіт. Схарапуджені коні неслися, наче в повітрі. Тітка Надя завалилася на бік і кричала, кричала. А за колесом на віжках волочило дядька Василя. Сусідський Юрко кинувся до воріт, але батько
вхопив його за плечі і не пустив до біди, що летіла по вулиці. Світлана бачила, як крутяться очі в коней, як вони завернули вбік голови і запах жаху вдарив в обличчя.
Не дійшло, звідки взявся дядько Михалко, як з-під землі виріс, тільки почула тріск від плоту, який зносили коні разом з повислим на них дядьком. Не втрималось в пам’яті, чи пішла вона тоді в село чи повернула додому, як і те, чи сильно побило обох дядьків. Запам’яталось тільки, як дядько Михалко заспокоював коней, матюкався на дядька Василя і казав, що прийде ввечері на горілку. Та ще біле обличчя тьоті Наді, яка сиділа вже рівно та раз за разом піднімала руку для хреста.
Надворі тепло, гарно так, бджоли в садку гудуть, аж біля хати чути. Вийшла за фіртку, закрила защіпку з внутрішньої сторони та й повезла по дорозі свій туго сповинутий скарб. Ромчик засинає потихеньку, а Світланка йде собі та роздивляється довкола.
Через хату стоїть підвода. Десь сусіди зібралися: тьотя Надя вже сидить на дошках поперек возу, а дядько Василь вкладає якісь торби.
– Доброго дня Вам!
– Здорова була, донь! Далеко зібралася?
– Та хліба хочу купити і в аптеку зайти: мама просила мазь якусь взяти, бо п’яти після городу порепались. Чуєте, то може я зачекаю, поки проїдете, щоб не заважати попереду?
– Їдь, сонечко, ми поки втлумимось, то ти вже вниз зійдеш, а ні, то зачекаємо наверху, куди спішити. Йди з Богом.
– Дякую. Я швиденько.
Вкінці вулиці чути вжикання пили. Через відкриті ворота видно, як дядько Толік з сином Юрком щось ріжуть. Видно, плота доробляють, він у них новий, штахети ще не покрашені. Не стала спинятись, що людям заважати, день великий, ще встигнемо наговоритись. Всі близенько живемо, по десять раз перегукуємось через городи.
Вже перед самим спуском дядька Михалка стріла. По-вуличному Мухою його кличуть. Чи то за характер неспокійний, бо на місці не може всидіти ні хвилини, чи то від «мухи в носі грають», бо такий вже задерикуватий, що всі намагаються обходити його далеко.
– Шо, біда колгоспно, не сидиться вдома?
– Йдіть собі, дядь Міш. Та тримайтесь за плота краще, щоб не зашпортатись.
Вже й напідпитку з самого ранку, ото вже лихо сусідка має в хаті. Але кому яка доля.
Світлана обережно стала з’їжджати вниз по дорозі. Тут, хоч нешироко, але хороша дорога, тверда. З обох боків стіни заросли травою, височінь. Наверху-то є стежка, але куди з коляскою по тому горбку, там одному хоч би пройти.
Те, що сталось потім, на все життя вкарбується в пам’ять. Обернулася на якийсь гуркіт. Схарапуджені коні неслися, наче в повітрі. Тітка Надя завалилася на бік і кричала, кричала. А за колесом на віжках волочило дядька Василя. Сусідський Юрко кинувся до воріт, але батько
вхопив його за плечі і не пустив до біди, що летіла по вулиці. Світлана бачила, як крутяться очі в коней, як вони завернули вбік голови і запах жаху вдарив в обличчя.
Не дійшло, звідки взявся дядько Михалко, як з-під землі виріс, тільки почула тріск від плоту, який зносили коні разом з повислим на них дядьком. Не втрималось в пам’яті, чи пішла вона тоді в село чи повернула додому, як і те, чи сильно побило обох дядьків. Запам’яталось тільки, як дядько Михалко заспокоював коней, матюкався на дядька Василя і казав, що прийде ввечері на горілку. Та ще біле обличчя тьоті Наді, яка сиділа вже рівно та раз за разом піднімала руку для хреста.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
