Світлана зібрала Ромку, кинула в сумку запасні речі. Воно ненадовго ніби, але раптом дощ піде чи малий зригне по дорозі, чи прийдеться поміняти пелюшку. Коляска простора, не заважить сумка.
Надворі тепло, гарно так, бджоли в садку гудуть, аж біля хати чути. Вийшла за фіртку, закрила защіпку з внутрішньої сторони та й повезла по дорозі свій туго сповинутий скарб. Ромчик засинає потихеньку, а Світланка йде собі та роздивляється довкола.
Через хату стоїть підвода. Десь сусіди зібралися: тьотя Надя вже сидить на дошках поперек возу, а дядько Василь вкладає якісь торби.
– Доброго дня Вам!
– Здорова була, донь! Далеко зібралася?
– Та хліба хочу купити і в аптеку зайти: мама просила мазь якусь взяти, бо п’яти після городу порепались. Чуєте, то може я зачекаю, поки проїдете, щоб не заважати попереду?
– Їдь, сонечко, ми поки втлумимось, то ти вже вниз зійдеш, а ні, то зачекаємо наверху, куди спішити. Йди з Богом.
– Дякую. Я швиденько.
Вкінці вулиці чути вжикання пили. Через відкриті ворота видно, як дядько Толік з сином Юрком щось ріжуть. Видно, плота доробляють, він у них новий, штахети ще не покрашені. Не стала спинятись, що людям заважати, день великий, ще встигнемо наговоритись. Всі близенько живемо, по десять раз перегукуємось через городи.
Вже перед самим спуском дядька Михалка стріла. По-вуличному Мухою його кличуть. Чи то за характер неспокійний, бо на місці не може всидіти ні хвилини, чи то від «мухи в носі грають», бо такий вже задерикуватий, що всі намагаються обходити його далеко.
– Шо, біда колгоспно, не сидиться вдома?
– Йдіть собі, дядь Міш. Та тримайтесь за плота краще, щоб не зашпортатись.
Вже й напідпитку з самого ранку, ото вже лихо сусідка має в хаті. Але кому яка доля.
Світлана обережно стала з’їжджати вниз по дорозі. Тут, хоч нешироко, але хороша дорога, тверда. З обох боків стіни заросли травою, височінь. Наверху-то є стежка, але куди з коляскою по тому горбку, там одному хоч би пройти.
Те, що сталось потім, на все життя вкарбується в пам’ять. Обернулася на якийсь гуркіт. Схарапуджені коні неслися, наче в повітрі. Тітка Надя завалилася на бік і кричала, кричала. А за колесом на віжках волочило дядька Василя. Сусідський Юрко кинувся до воріт, але батько
вхопив його за плечі і не пустив до біди, що летіла по вулиці. Світлана бачила, як крутяться очі в коней, як вони завернули вбік голови і запах жаху вдарив в обличчя.
Не дійшло, звідки взявся дядько Михалко, як з-під землі виріс, тільки почула тріск від плоту, який зносили коні разом з повислим на них дядьком. Не втрималось в пам’яті, чи пішла вона тоді в село чи повернула додому, як і те, чи сильно побило обох дядьків. Запам’яталось тільки, як дядько Михалко заспокоював коней, матюкався на дядька Василя і казав, що прийде ввечері на горілку. Та ще біле обличчя тьоті Наді, яка сиділа вже рівно та раз за разом піднімала руку для хреста.