Неділя. У двері постукали. Я одразу відчинила (ніяк не привчусь користуватись “вічком”). Переді мною стояв незнайомий молодий чоловік. Він одразу поцікавився, як я почуваюсь сьогодні. “Добре”,-відповіла я, схвильована його увагою. Він дуже зрадів. Після цього він швидко заговорив, показуючи мені якусь пляшечку, потім почав бруднити собі джинси на колінах ручкою, бризкати із пляшечки і відтирати пляму. Я все зрозуміла. На душі стало тоскно. Я була приречена. Я не могла зачинити двері перед людиною, яка безперервно щось мені говорила й показувала, а перед цим ще й поцікавилась моїми справами.
“Скільки?”- запитала я мляво.
“П’ятнадцять”,- відповів він, трохи подумавши.
Радість ожила в моєму серці: я й близько не могла дозволити собі такої суми, про що й сказала йому, не зволікаючи. Мені навіть стало його трошки шкода- так старався, а нічого не вийшло.
Він посмутнів, але не відступився.
“А скільки ви можете дати?”
“Ну, п’ять- шість”,- сказала я, впевнена, що контраст між його і моєю сумою настільки вражаючий, що в нього одразу відпаде охота торгуватись.
“Ну, давайте шість”,- сказав він, незадоволено зітхнувши.
Так я здобула “універсальний клінерс”, який нічим не кращий від того, що я маю, але вдвічі дорожчий.
На прощання він серйозно попередив мене не викидати пляшечку, тому що через рік він знову прийде до мене, і тоді, пред’явивши її, я зможу одержати знижку. Я напружила чоло, зробила вдумливий вигляд і з повною відповідальністю пообіцяла йому потурбуватись про те, щоб наша зустріч через рік відбулась у тому ж складі-- його, мене і пляшечки. Як радісно нам буде, коли вдасться здійснити наш план! Пройшло тільки три дні, а я вже відчуваю, яка це нелегка річ-- чекання, особливо, коли дасиш обіцянку. Але я діждусь. Обіцяла ж...