Брий був людиною нікчемною і згинув дарма.

Почалося усе з того, що багато років тому Брий – тоді ще Молодий Брий – ні сіло ні впало подався у моряки. У моряки! І звідки у його непутящу голову могла така думка гулькнути – адже у нашому селі зроду моряків не було. Може, тому що ми розсудливі і помірковані від народження, а може, тому що моря усі і навіть річки судноплавні лежать так далеко, що ніхто з наших їх ніколи на власні очі не бачив. А тому Брию закортіло стати моряком, з доброго дива. Закортіло – і покинув він село, залишив батьківській дім і батьків. Пішов і пропав, як камінь у воду, - и повернувся аж через сорок літ, коли вже і батько, і матір його давно спочили у могилах, поховані чужими людьми, адже Брия на той час не було поруч. Ніхто і не знав, і не відав, чи він досі живий.

Та одного дня Брий – тепер вже Старий Брий – повернувся і знову оселився у хатині, де колись мешкав. Брий не розповідав нам нічого про те, що він робив ці сорок років, а ми і не допитувалися. Та й навіщо? – як вже він став моряком, торочити про це сенсу нема, справа ж пропаща. А як не став моряком, то ледве чим путнім опікувався, тому що нині у його сивій голові розуму знайшлося не більше, ніж колись. Адже він влаштувався у батьківському обійсті, потинявся кілька днів селом у своїх грубезних чоботях, довгому плащі і чудернацькому капелюсі, а тоді несподівано завітав під вечір у пивницю на ринковій площі і оголосив привселюдно, до якої справи вирішив узятися.

- Відкрию морську школу, буду ваших дітей морській справі вчити! – гордовито повідомив Старий Брий. Мабуть, гадав, що відбою від учнів у його школі не буде, та не так сталося, як гадалося! Ніхто не зрадів, так йому одразу і відказали: дякуємо тобі красненько, Брию, але нам у селі і одного моряка удосталь, не треба дітей наших з пуття збивати! І Старий Брий образився і пішов, грюкнувши дверима так, що аж кухлі з пивом на столах підскочили. Ми вже сподівалися, що тим все і скінчиться, але вийшло все інакше.

Чутка селом поширилася про морську школу Старого Брия, і дітлахи нерозумні за ним почали бігати, а він усе їм свої моряцькі байки розповідав і різними дурницями спокушав. Батьки зполошилися: і що після того малим на думку спаде? Цур тобі, вистачить нам на село і одного нікчеми! Між тим діти морем почали марити, про дальні краї мріяти, у моряки рядитися. І тоді батьки суворо заборонили своїм дітям до Брия ходити, а йому наказали припинити голови малим замакітрювати: чи ж далеко до біди? Брий тоді облаяв нас дурнями і пішов собі, насунувши свого дивацького капелюха по самісінькі очі. Однак декому з наших довелося таки добре нагодувати дітей березовою кашею, аби до Брия дорогу забули.

Ось таким був Брий – нікчема, проте з уявою. Та власні ж дурниці і вигадки його й занапастили.

Невдовзі потому, як провалился затія з морською школою – а було це наприкінці зими – Старий Брий придбав у крамаря Петера мотуззя – чимало, геть усе, що в крамниці знайшлося. «Нащо тобі стільки?» - спитав його крамар. А Брий йому і відповів:

- Сітку треба плести, незабаром сардина до берега підійде, тут головне час не упустити!

Крамар здивувався, але мотуззя Старому Брию продав: справу той задумав негодящу, а гроші приніс справжні. Увечері у пивниці крамар розповів усім про нову вигадку Брия. Ми навіть не сміялися і не глузували: зрозуміло, збожеволіла людина під старість, від власної глупоти та від неробства геть відбилася глузду. Однак потім ми спостерігали, як Старий Брий день у день сидів у власному дворі і плів сітку. Ми підходило до нього і питали, для чого йому сітка, і Брий щоразу відповідав, зиркаючи у небо і вправно працюючи саморобним човником:

- Сардина ось-ось піде до берега, треба поспішати, - і повертався до роботи і більше у розмови не вступав.

Коли Старий Брий закінчив плести сітку, він навантажив її на візок і потяг у поле за селом – там від його покійних батьків лишився клаптик ріллі. Ледь не усе село побігло за ним – дивитися, як він сардину ловитиме. А Старий Брий повбивав кілкі на межі своєї землі і розвісив на них сітку – так, аби вона оточила усе його поле – а сам сів край поля і запалив люльку. Сидів там, курив, мовчав, у небо позирав, а на нас навіть не дивився.

Тоді наші дотепники не втрималися, почали Брия на кпини брати:

- Брию, чув, Брию, та ти ж сітку не туди поставив. Сардину у небі ловлять, а ти поле загородив! Треба, Брию, кілкі у хмари встромляти! От тільки ж ти забув навесні небо сардинами засіяти, ніц не зійде!

Старий Брий навіть вухом не повів, і ми самі наказали жартівникам стулити пельки: не можна сміятися над убогим, гріх. І тоді всі подалися назад до села, а Старий Брий так і лишився у полі – чатувати на свою сардину.

Уночі розгулялася негода – сніг, вітер! – і наступного дня дехто з наших пішов подивитися, як там справи у Брия із його сардиною. Старий так і сидів край дороги і палив люльку, а на його чудернацькому капелюсі назбирався цілий сугорб. Сітка його, звісно, ніяких сардин з поля не виловила, проте завдяки їй клинець його завалило снігом, а з наших наділів увесь сніг вітром поздувало. Та Брию сніг, ясна річ, дурниця, а ми одразу зметикували, що й до чого. Відтоді ми теж свої нивки на зиму сіткою огороджуємо, аби увесь сніг на землі до весни лишався – ось який нам зиск від божевільної забави Брия. Йому, мабуть, і не второпати, що у ланах хліб і жито вирощують, отож він там сіткою сардини ловив, нерозсудливий чоловіче, а ми сіткою сніг ловимо і новий врожай.

Через три дні Старий Брий повернувся – без жодної рибинки, ще б пак, а також і без сітки і візка. Прийшов і одразу до пивниці: узяв собі кухоль пива, сів під вікном і про щось глибоко замислився, певно, про своє непутяще і даремне життя. Тут його наші дотепники оточили і знову почали кепкувати:

- Брию, чув, Брию, де ж сардина? Мо, рік неврожайний видався? Чи ти, бува, не розпродав вже свій врожай сардин? Кому ж продав, чи не водяникам і морським чортам? То почастуй нас з баришів!

Старий Брий глянув похмуро на людей у пивниці і відповів:

- Сардина прийшла – я вчасно сітку поставив, ще б день-два – і спізнився б. Та за сардиною прийшов кит-смугач. І сардина йому лишилася, і сітку мою розшматував, і возика хвостом розбив… Відпочину трохи і на смугача піду. Поспішати треба, доки кит не пішов слідом за сардиною. Буде тепер тут в нас китобійний промисел! – і з цими словами Брий допив пиво одним ковтком, підвився, насунув на очі свій дивацький капелюх і забрався з пивниці. І тут вже усі, хто у пивниці залишилися, навіть найрозсудливіші і до Старого Брия співчутливі, ледь не луснули від реготу: «Кит! Кит-смугач! Китобійний промисел! У полі! У нас! В нашому селі!» – ясна річ, якщо в людини з молоду в голові порожньо, то й до старості голова нічим на наповниться!

Наступного дня Старий Брий знову попрямував у поле – бачили, як рано-вранці він крокував путівцем, несучі на плечі щось довге, наче голобля. Ну, пішов і пішов, якщо вже людині життя не шкода на такі дурнички, як-от ловля сардин і полювання на китів у чистому полі, хай йому! – а в нас часу на пусте нема! Нам треба сітки плести і лани огороджувати – до весни ще не один сніговій буде!

Довго не було Брия – ми вже гадали, що не верне. Тільки помилилися ми – прийшов Брий назад, через тиждень прийшов – увесь брудний, обідраний і без свого дивацького капелюха, і смердить від нього – хоч святих винось. А руки і обличчя – подряпані і ніби попечені, волосся сиве – сплутане і дибки, очі – як дві чорні дірки на лиці: видно, геть глузду рішився Брий! А коли він розповів, де був увесь цей час, ми в цьому напевно переконалися.

Розказав Брий, що чекав він на смугача три дні і три ночі, і на четвертий день вдосвіта прийшла сардина, а за нею і кит нагодився, але не смугач, а кашалот. Полювання на кита спочатку в Брия не вийшло – не пробив гарпун товсту шкіру кашалота, а сам Брий впав із горбочка, звідки жбурляв свій гарпун, і кит проковтнув Брия. Три дні і три ночі пробув Брий у череві страшного звіра, який увесь цей час ласував сардинами і кальмарами, серед яких Бриєві, аби не втопитися, довелося плавати, наче у густому гарячому супі.

На четверту добу Брий геть втратив сили і вже не сподівався вибратися живим із китового черева, однак і кашалота пожирання сардин втомило. І кашалот вивергнув зі свого шлунку – сардин, Брия і ще якісь глиби («амбра», сказав Брий) – і отак Старий потрапив на берег і повернувся у село.

- А зюйдвестку мою кашалот зжер, - додав Брий із жалем, - добра була зюйдвестка, тепер таку не знайдеш. – Він помовчав, спитав кухоль пива, жадібно відпив з нього і продовжив:

- Одначе не дарма я полював на кита. Коли видерся я на берег, на кашалота напали орки – кити-вбивці. Вбити вони його не вбили, тільки поранили. І тоді вже я його своїм гарпуном добив.

Тут Старий Брий обвів своїми безумними очима усіх, хто був у пивниці, допив пиво і промовив:

- Треба усім нам зараз же у поле йти, і часу не гаяти – кашалота білувати-розділювати, ворвань топити, бо залишиться він увесь звірам польовим, птахам небесним і рибам морським! Ходімо!

Ніхто і не ворухнувся. Чи не гадав насправді цей нікчемний чоловік, що ми повіримо у його вигадки? Чи не думав він, що ми рахуватимемо нашого непутящого земляка новим Іоною, якого волею Божою проковтнуло і вивергнуло морське чудовисько? Так, у божевілля Брия ми повірили, усі і одразу, а от його безглуздим розповідям – ні, жоден з нас віри не йняв. І Брий тоді махнув на нас рукою і пішов назад до свого кита – сам-один.

І відтоді Старий Брий зник, як згинув, - зовсім. Воно і не дивно, казали усі наші, до того воно і йшло, інакше і бути не могло. Губив він себе сам, займався цим із молоду, ще коли у моряки подався, а іншого діла не знав, усе своє життя, певно, лише дурницями і безглуздям промишляв і наближував свій кінець. Та все одно нам було його шкода. Людина ж – а життя своє прожив дарма, нерозумно і без користі, та й пропав нізащо. Ось так у селі нашому всі згадували Брия: із жалем і по-доброму.

Навесні, щоправда, коли ми у поле вийшли, знайшли ми Брия. Себто, плащ його і чоботи – ось і усе, що від нього лишилося. Мабуть, з’їли його дикі звірі, навіть кісток не лишили, - розтягли їх по довколишніх лісах і яругах. А якісь більші кістки (китові, певно, сказав би нам Брий) звірі порозтягати не змогли, занадто ті були великі; лише обгризли їх до блиску, та й край. А ще серед тих кісток лежав і чудернацький капелюх Брия - зюйдвестка.

Там, на полі Брия, ті кістки і досі лежать – не знаємо, кому земля його має відійти, тому-то і кісток ніхто не чіпає. Такий-то від Брия спадок: перехняблена хатина, кістки оті й шматок занедбаної ріллі, оточений розідраною сіткою на похилених кілках.

Хотіли ми поховати Старого Брия по-людському, поруч із його батьками, та не вийшло: не вкладати ж у труну плащ, чоботи і капелюх? І тому лишень відстояли у церкві заупокійну відправу за ним, а священник наш слово сказав про Брия. Коротко сказав, різко, та правдиво, усім іншим у повчання:

«Брий був людиною нікчемною і згинув дарма».

2016

*Малюнок: Вінсент ван Гог. Голова бородатого рибалки у зюйдвестці

переклад з російської оповідання "Брый" http://maysterni.com/publication.php?id=110380