Знайомство моє з коровами розпочалося в дуже ранні дитячі роки. Я була ще зовсім маленькою, не більше п’яти років, як батько привів з ярмарку красуню - молоду корову. Була вона кольору кави з молоком з великими білими плямами на спині і боках. Роги у корови були великі і зверху закручені. Вигляд мала гордовитий, незалежний і по всьому було видно що худобина була норовливою. Мама боязко наблизилася до неї і обережно погладила її бік, на що корова невдоволено мотнула головою. Перші дні доїли довгоочікувану в родині годувальницю батьки удвох, щоб не доведи Господи удій не вибила з маминих рук.
Одного ранку коли мама поралася біля печі і була вкрай заклопотаною, батько пішов на роботу в колгосп, а старша сестра в школу, мені доручили приглянути за коровою, яка паслася неподалік нашого двору. Мама дала в руки довжелезну палицю, які зазвичай ставили на грядку з квасолею, щоб плелася вгору і просила завертати корову, якщо та буде лізти в город до сусідки Мар’ї, але близько до неї не підходити. Я слухняно виконувала доручення, та щось корові не сподобалося, можливо, я - маленька в штапельній червоній яскравій сукеночці, чи довга палиця, але в якусь мить вона невдоволено крутнула головою, наблизилася до мене і своїм закрученим рогом підняла мене за сукеночку в повітря. Я теліпалася на розі у корови і перелякано, голосно верещала. А вона вмить розвернулася і почала бігти геть від нашого двору. На мій лемент вибігла мама, сусіди усі перелякано намагалися зупинити худобину, а вона бігла зі мною на розі і не реагувала на окрики. Зупинилася на горбі біля хати баби Юлії і поставила мене на землю. Позбігалися усі, обдивлялися, чи не завдала мені бува корова шкоди, а мама злякана до краю плакала. В неділю батько повернув норовливу красуню її попереднім господарям, а в двір привів чорну плямисту, спокійну, немолоду корівчину, яка потім привела нам телятко, з якого виросла прекрасна корівка Зіронька. Вона була моєю подругою, улюбленицею сім’ї. Спокійна, слухняна і добра. Я біля неї, багато книг перечитала. Мені не доводилося ніколи її завертати, бо в шкоду вона взагалі не ходила. Була там, де я. Випасати Зіроньку було одним з найулюбленіших моїх занять. Тоді у селах не було великих пасовиськ, земля була колгоспною і ми випасали корів вздовж доріг, на горбах, на маленьких клаптиках землі , які не попали під обробіток. А моя Зіронька завжди біля мене. Я лежу біля неї читаю, а вона пощипує травичку. Корова напасеться, а я начитаюся і жену її у надвечір'я додому. Ніколи палицю на неї не піднімали, усе і так розуміла. Коли я вступила до ВУЗу, то бачила свою улюбленицю тільки у вихідні дні, та належну порцію ласки вона від мене завжди отримувала, а влітку на канікулах знову з радістю її пасла і зачитувалася романами, і улюбленою фантастикою.
А потім надійшла мить нашої довгої розлуки. Я закінчила ВУЗ і поїхала по направленню на роботу за сотні кілометрів від дому, будувати зрошувальні канали. Дуже сумувала за мамою, за домівкою, за улюбленцями домашніми. Не дочекалася першої відпустки і на травневі свята на декілька днів птахом полинула додому. Як я скучила за рідним краєм. Бігла стежинкою через болото до свого малого села і не могла надивитися і надихатися усією травневою красою і неповторними пахощами.
Забігла в хату, пригорнулася до мами і за мить у хлівець, де на припоні моя Зіронька. Підійшла до неї, привіталася і між ріжками почухала, і по голові погладила, і раптом відчула на долонях щось мокре. Поглянула в її очі, а звідти котяться одна за одною великі сльозини. Я вперше бачила, як плаче корова і сама біля неї не втрималася. Обняла її за шию, притулила до себе, намагалася заспокоїти . А сльози котилися і котилися з її великих очей… Отакі вони – коров’ячі сльози. Через два роки нашої улюблениці не стало, а я все життя до корів, цих надзвичайно розумних істот, ставлюся з великою любов’ю.

27. 04. 2016р. Надія Таршин