Високосний рік розпочався.
В вестибюлі гамірно. Студенти кулінарного коледжу, який розташований поруч, наробили малесеньких вареничків, замість начинки в них монетки, родзинки та все, що можна приліпити до того, що станеться в новому році. Взяла один. Цікаво, що мені випаде, може кілечко… усміхнулась. Смакую. Солоне щось. Сіль. Сіль то й сіль, що вже буде.
Ти маєш прийти через годину, ріжу яблука на штрудель, хай запах кориці швидше веде тебе до моїх дверей. Ніж падає. Помила. Не дійшла до столу, вилітає з рук і знову об підлогу. Дивлюсь на свої руки, не розумію нічого.
Дзвінок у двері, твій друг стоїть, дивиться ніяково. Аварія. Заметіль. П’яний водій не справився з керуванням, удар прийшовся на сторону, де ти сидів.
Лікарня. Кілька годин в очікуванні. Операція закінчилась. Тебе перевозять до реанімації. За шклом дверей видно біле простирадло, за ним незнайоме сіре обличчя з загостреним носом, якісь трубки, потім все закривають сині костюми лікарів.
Стою на маленькому горбочку, а довкіл вода, неглибока, ледь покриває траву, але до самого обрію. Ніби і не лячно, але дивно якось. І пахне чимось знайомим, чи то м’ятою чи валеріаною. Мамине обличчя стурбовано схилилось наді мною. Потім воно розпливається і я здригаюсь від нестримного плачу.
Ти стоїш в дверях, в моєму улюбленому зеленому пуловері. Як ти тут опинився? Ти ж в реанімації… Чому мовчиш…
Знову сон… сон… сон…, я постійно хочу спати.
Через силу піднімаюсь, йду в куточок з іконами, запалюю свічку.
Господи, на тебе уповаю...

17.01.2016