Не були ніколи й не здавались раєм
Ледве-ледь осяяні жданим щастям дні,
А тому сьогодні, як ніхто, я знаю
Чом у мами очі споконвік сумні.
В них не замаскуєш плівкою полуди,
Вицвілий на сонці, посивілий шлях,
Де надії бились, як горшки, повсюди
І були камінням на її плечах.
Не в красі зухвалій понад видноколом
Зіркою з’явився та упав між трав, –
З маминого серця, з маминого болю,
З маминої радості вдячно я зростав.
І вдивлявся довго, і вслухавсь чимало,
Змірявши до краю кислих мандрів дух, –
. Щоб не приховали непроглядні далі
Смутний і непевний душ знайомих рух.
Вибачайте, мамо, що не маю вміння
Вірити наївно, а брехать – невміч, –
Вирване з корінням сподівань насіння
Стрімко гонить вітер вдовж усіх узбіч…
06.06.16