Хоч бува стрічання нетривалим,
Наче жвава музика дощу, –
Кораблем до рідного причалу,
Звідусіль до тебе я спішу.
Літ моїх високі частоколи,
І дерев розложисте гілля, –
Від очей не заховали школу
Ту, що душу словом окриля.
Бо немає досі анітрішки
В споминах про неї білих плям, –
Десь отут бетонував доріжку,
Факт отой засвідчивши ім’ям.
Зримо пригадалося ще зараз,
Кадром незабутнього кіно,
Як опуку неслухняну вдарив
І закляк – поцілив у вікно...
Можуть сосни кожному сказати,
Хто їх біля греблі посадив
Навесні в пісок вологуватий,
Повені маскуючи сліди.
Різне відбувалося щороку, –
Раз, було, не вивчивши урок,
Я негайно, не моргнувши й оком,
На годину заховав дзвінок.
Марна справа думи побороти –
Ось на цьому місці в акурат
Кожен день, скорботним донкіхотом,
Тупцював, дивуючи дівчат.
Пожовтілі, стерті і зотлілі
“Трудової слави” сторінки, –
Я гортаю досі щонеділі,
Самим першим віршам завдяки.
Усього хотілося і швидко,
А тому, в чеканні похвали, –
Бідолашних ніженьок відбитки
Аж до театрального лягли.
Не вдалось, не сталось, не судилось,
Та не скнію й долю не кляну, –
Все сприймаю, наче Божу милість,
За яку вклоняюся йому.
Літ моїх високі частоколи,
І дерев розложисте гілля, -
Від очей не заховали школу
Ту, що словом душу окриля.
05.06.16