Забувши будь-яку пересторогу, навсібіч тікала звірина, спантеличена пронизливим ревом віслюка.
Тішився лев своїм помічником. Ще б пак: всі жертви, мовби на долоні. Кого завгодно вибирай собі на сніданок чи обід.
Птаство, хоч і не боялося лева, але теж сховалося по гніздах, щоб не оглухнути од крику віслюка.
Тільки ворона, що зроду нікого не боялася і навіть могла вихопити дещо з-під носа самого лева, з верховіття старезного дуба крикнула цареві звірів: «Як тобі не соромно ходить із оцим бовдуром? Не міг узяти на службу когось кмітливішого, а не дармокрика?»
«Не гоже мені патякати з тобою. В кому є потреба, того й обираю»,- відбувся лев.
Цареву відповідь вороні чув віслюк і, як-то кажуть, мотав собі на вус. Отож, стрівшись після ловів із сусідом, котрий вигукнув по-панібратськи: «Здоров будь, друже!», заверещав: «Зухвалець! Як ти посмів отак звертатись до мене? Невже не знаєш, у кого я на службі?!»
«І те, що ти ходиш із левом, достатньо, щоб бути віслюком більше, аніж кожен з нашого роду-племені?»- сказав сусіда царському прихвостневі.
P.S.
Невиліковна вже не одного вразила хвороба:
Біля удаваних божків робить із себе бога.