ГНАТКО
Фронт тоді пішов на захід.
Здавалось – кінчилась війна.
Багатодітна мати,
(змівши з комори зерна остатки),
Послала свого сина до млина.
Йому було тоді 14 літ,
Малим він був на зріст,
Хоч й невеликий клунок,
Але він важко його ніс.
Змоловши жито, йшов додому,
Радіючи в серці своїм,
Що завтра і на їхнім столі
З’явиться довгожданий хліб.
Та не судилося хлопчині
побачити той хліб святий,
бо йшла облава на ту пору,
і кат-солдат наказав: «Стій!»
Наставив дуло автомата,
Не запитав: «Куди і звідки йдеш?»
Натиснув не курок проклятий...
Аж дим пішов з малих грудей.
Упав хлопчина, на святую землю,
Мішечок з борошном положив,
А правою рукою обережно
На грудях рани затулив...
Але Господь десь на ту пору
Невинне це дитя простив:
П’ять куль від ворога смертельних
На півдорозі зупинив.
Кулі пробивши піджачок
Лиш шкіру трохи пошкодили,
Хоча всі були в лівий бік –
А серця жодна не зачепила.
А інші дві – попали в лікоть,
І кров із нього потекла...
(Так, до сьогодні, інвалідом
Лишила хлопця та війна.)
Удома крім Гнатка малого,
Було ще п’ятеро дітей...
Вони чекали дуже довго
Коли їх брат з млина прийде...
2003 рік