Свята правда, дорога Нінеле! Ми беззахисні перед коханими, а вони топчуть нас, як хочуть. А ми мусимо терпіти, бо любимо і боїмось образити.
У фільмі Олега Бійми "Острів кохання" за творами нашого геніального Івана Франка - мене вразила одна сцена. Дія відбувалась у Львові. Один панок переспав із повією, а потім, прощаючись, почав її обзивати - лярвою, лахудрою і т.д. А вона виявилась шляхетною і розумною дамою і сказала йому у відповідь: "Ви хочете мене образити, принизити?! Ну що ж, будь ласка, продовжуйте!" І панок замовк. Вона ніби смиренням своїм вибила у нього зброю із рук. Хай Ваша ЛГ спробує зробити так із коханим. Може допоможе?!
Гарний вірш.

Звісно, боляче.
Проте, це ж прекрасно!!! Ваша беззахисність, дозволяє різним речам, не тільки поганим чи образливим, досягати тонких горизонтів душі, створювати збурення відкличної енергії, вібрації зворотніх відчуттів і народжувати нову філософію.
Чим броньованіша оболонка, тим менше шансів на відчуття тонкого світу. Мені чомусь здається, Ви б цього не зміняли на броню.

Щодо опору образам: потрібно знайти себе по той бік образи. Відчути просто образу – це глухий кут. Треба зрозуміти, чому ЦЕ ображає, в чім причина? Часто через те, що боїмось обговорювати щось, не цінуємо і не чуємо себе, не розуміємо один одного. Але всі відповіді - у собі. Тільки людина сама може знайти відповіді і виходи із некомфортного стану.
Все буде добре!

Може, шановна пані Нінеле,ота Ваша "беззахисність" стане згодом тим, що призведе до каяття того, хто сьогодні горує над Вами.