Поїзд стукає ударами серця по зламаних ребрах:
наздоганяє шум від палаючого зеленого й жовтого листя,
руйнуючи по дорозі все, збиваючи людей на "зебрі".
Ти ж — пасажир цієї машини — сидиш без кисті
на лівій чи правій руці (ти вже й сам забуваєш)
та без пензля й балончика фарби —
і так подорожуєш бозна куди під звуки собачого лаю
та блатну нецензурщину гравців у нарди.
Вже котру годину гризеш себе зсередини,
вже вкотре обіцяєш собі їхати кудись автобусом, літаком або навіть стопом:
ти ж ненавидиш цієї поїздової естетики
із запахом старої ковбаси та прокислого кисломолочного потопу.
— Хороша погода, — промовляє попутник — обожнюю осінь.
— Вересень — фуфло, — відповідаєш — вважав так з дитинства, вважаю так досі.
Ти ж знаєш, що осінь не дуже-то й хренова,
що за листопад ти би й душу продав,
що до листопаду готовий махнути поїздом знову,
та квитків давно вже нема.
А ти пам'ятаєш, який стояв густий сивий дим
дешевих сигарет а-ля "Прилуки" чи "Столичні"
між двома опонентами, за допомогою рим
подорожуючих від Києва до Лішні?
Це була своя романтика вільних людей,
які боролись за свою свободу алкоголізмом,
яким було відверто похую, анархіст ти чи гей,
лиш би не дозволяв собі занадто низько впасти/сісти.
Уже пізно.
Наступна станція — кінцева,
а до листопаду ще не одна країна, не одне місто:
для цього у тебе занадто
мало
нервів.

2016