Я відчуваю запах цього зеленого міста,
і готовий жити тут або померти тут.
Легкою п'яною ходою постмодерніста
торкаюсь до райського ґрунту, який поглинув бруд,
і крізь сигаретний дим, і крізь чорний непроглядний морок.
Похмільна водойма перекриває шлях до цілі.
Але всім похуй. Більше того, всім пофіг.
Нікому немає справи до цієї смердючої гнилі,
яка оточила зруйновані мури едемського саду
(їх не знищили солдати хрестових походів
чи лицарі-вихідці з Багдаті).
Чи ти готовий хоча б на мить стати уродом
і дати відповідь на всі питання,
викоростивуючи (чи ні) свої лайнові сарказми й іронії,
незрозумілі метафори, фальшиві дані,
гучні слова в передсмертній агонії?
Чуєш, суко?
Це все. Це — глухий кут.
Відповідай, поки обличчя вологе, а в роті сухо:
ти готовий жити тут?
Ти готовий померти тут?

2016