Одного вечора, коли вкотре нажрався в одній бичарні,
по дорозі за черговим бокалом я помилково підсів до однієї сумної пані.
Ненавмисне почавши розмову з дуже кривого знайомства
і перепитавши кілька разів, дізнався ім'я її — Алевтина. І ось я
після майже тривалої паузи сказав: "Алевтино, чому ти така сумна?
Якщо можеш, постав мені пива або вина (а краще шмурдяка),
я вислухаю всі твої грусні історії, балади,
і, можливо дам якоїсь поради.
Алевтина поглянула на мене, піднявши обличчя на світло.
Я налякався чи то її фейсу , чи то того, що не буде мені й півлітри.
Вона встала й пішла. Я подумав: "Бля, не щастить мені з жінками",
Та за мить вона повернулась і закликала на чашечку кави.
Ми пішли у якийсь совковий двір, захопивши по пачці "портвейну".
Вона розказала про важке життя та фанатів Девіда Лейна,
про те, що любить вірші, якогось Жадана,
який дав їй колись автограф, якого давно вже нема.
Я й сказав: "Алевтино, я не поет і не напишу про тебе вірш,
але якщо ти поставиш ще бухла, я буду вдячний тобі навічно
і навіть скину тобі покурити". За мить ми пили з нових пачок.
Вона розповідала про своїх колишніх та їхні тачки,
про теперішніх та мою щодо цього пораду.
"Алевтино, ти — шлюха" — хотів, бува сказати,
та відірвавши пів цигарки від душі для неї,
вимовив раптово: "Алевтино, ти моя феє,
дай гроші, я збігаю в магаз"
і випив пів пачки за раз.
Далі нічого не пам'ятаю.
Зранку прокинувся, зрадів, що Алевтини поряд немає.

2016