У клопотах день промайнув непомітно. Щойно був сіренький ранок, і тиша прислухалася до настінного годинника, і круки на даху навпроти мовчки крутили головами та розправляли сонні крила, і довгий липневий день збирався початися ще годин за дві-три – аж ось і нема того дня. Промайнув.

Лише надвечір день схаменувся і пригальмував, наче зрозумів: ще кілька годин - і його не стане, він остаточно відбудеться, відійде і більше ніколи не повториться. Вирізнений з-поміж інших хіба що датою, він перетвориться на цю дату, яка ось-ось стане минулим, позначеним в календарі наврхрест двома рисками.

Приреченість - нестерпна. І день пригальмував, а я миттю випав з невиразної метушні та опинився на лаві під височезним зеленим будинком з білими вікнами. Я сидів, відчував уповільнення часу та дивився на фасад зеленого будинку. Фасад високо здіймався над моєю головою та над тополею перед будинком, а ця тополя була найвищою серед дерев на тій вулиці. Я знав це напевно, адже то була моя вулиця; зелений будинок - ні, не мій.

Коли цей день минав на своїй повній швидкості, мій погляд також був дуже швидким - він ковзав по предметах і людях, не розрізняючи їх рис, ледь торкаючись поверхонь і встигаючи одночасно бути скрізь - і ніде.

Та день пригальмував, і мій погляд уповільнився разом із ним - і ось тепер мої очі неквапливо досліджували зелений будинок, із захватом, увагою до щонайменшої деталі, тріщинки, плями. Ця неквапливість утворювала щільний, відчутний зв'язок між спостерігачем і об'єктом спостережень: здавалося, що я не поглядом вивчаю будинок, а пучками пальців торкаюся зелених цеглин, білих модульонів і прозорого скла, а вони торкаються моїх пальців у відповідь. Це було приємно.

І ось мої очі подолали останній поверх і - о, диво. Високий горішній карниз будинку загинався і нависав над вулицею, наче морська хвиля: і вигин, і зелений колір, і важка сила - все в ньому було від морської хвилі. Хвиля нерухомо висіла над вулицею на висоті семи дореволюційних поверхів, а її застиглість якнайкраще відповідала тому, що нині вчинив день. Він - зупинився.

Тоді я помітив вулицю - радше, її стан. Застиглість і нерухомість; листя дерев, повітря, яскрава вантажівка на узбіччі - все набуло повного й незворушного спокою. Ніхто не крокував тротуаром. Тиша - ідеальна: нітелень, нічичирк. Отже, вулиця слідом за днем також зупинилася.

Поруч зі мною сиділа кохана та щось таке цікаве розповідала, а я слухав: не чув, не розумів, проте схвально (ствердно, питально, з сумнівом) мугикав і кивав. Переді мною, за кілька метрів, стояв невисокий мур; хлопчина - мій малий - дряпався тим муром нагору, а я його підбадьорював. Або й не підбадьорював - тепер, коли день зупинився, а за ним і все решта: зелена хвиля над вулицею, вулиця, мій погляд, - в цьому не було найменшої потреби: я не бачив, не слухав, не дотикався, не розмовляв - я відчував.

Я не почув слів коханої, але повною мірою сприйняв її саму. Я не вигукнув ані слова, щоб підбадьорити малого, проте він відчував мою підтримку - не міг не відчувати, бо це я нині дряпався на той мур і... ось і видряпався. Ет, коліно забив. Ще мить - і все довкола й деінде, а найголовніше, я (а може, тільки й того, що я), остаточно опинилося на належних місцях.

Стан був щонайменше чудовий. Гармонія - так, тут було доволі гармонії, коли все довкола й деінде, різне, інакше, суперечливе, постало в стрункій єдності, яка до того ж включила і мене. Краса - еге ж. Космос - чому б ні? Що не назви - всього тут було співмірно і достатньо; і мене, мені, мною, в мені - також, співмірно й достатньо. А я та всі мої мене, мені, мною, в мені, з'єднавшись із усім, нарешті виокремилися з-поміж усього, не пориваючи зв'язків, але й не втративши себе. Моє "я" чи не вперше відчувало себе не через протиставлення "я - не-я" і вбоге заперечення різноманітних "не-я", а через щасливе ствердження: "я - я".

Стан той навряд чи тривав довго; відчуття часу зникло, коли день зупинився, але я бачив, що малий, за моєї підтримки здолавши мур, зробив на його верхівці всього лише один крок, доки я переживав той чудовий стан.

Хай мить, - але я в ній ніби прожив стільки життя, скільки не відчував за роки. Ось це воно і є - життя; це не час, не події, не речі, не досягнення й втрати, це - відчуття: живу. Відчув: живу! - а в тому "живу" просто тут і зараз: і щастя, і біль, і кохання, і страх, і радість, і горе, і знання, і незнаність, і гармонія разом із красою та космосом і ... і все решта. Це...

- Повнота, - підказала кохана. Так, розумнице моя, ти також розділила зі мною ту мить! Так, саме це – повнота, повнота життя, повнота...

- Повнота, повнота не його, тре йому інші кеди взяти, - додала кохана, розглядаючи малого, який присів на верхівці муру, звісивши ноги, зняв один яскраво-червоний кед і тепер намагався чи то розтягнути, чи то розідрати його. Ну, так: кеди мотлох, на смітник.

...День миттєво покінчив із усіма своїми ваганнями, набрав звичайной швидкості й поринув - у вечір.

2016