Шторм лютував тиждень.

Таке траплялося лише восени. Влітку ж Лиман був незмінно тихим і спокійним. Ані вода, ані повітря над нею не обтяжували себе навіть найменшим рухом. Іноді на Лимані відгомоном далекого морського шторму виникала рівна потужна мертва хвиля. Зелені вали розмірено били в сірий піщаний берег при повному безвітрі. Але восени вода в Лимані та повітря над ним бували надзвичайно сердитими.

Хоча осінній Лиман кипів і вирував на деякій відстані від села, його настрій відчувався скрізь, у кожному куточку. Такими днями Юрко сумував. Він відчував якусь незрозумілу тривогу, волів укритися де-небудь, де ніхто б його не знайшов, і там заплакати, сховавши обличчя в долонях. Плакати йому хотілося за літом, що минало, але більше – ще за чимось невідомим; несумне, воно було таким прекрасним, що судомило серце, а на очах самі собою з’являлися сльози. Це прекрасне невідоме також минало, ніби разом із літом, але Юрко відчував, що воно йде назавжди й ніколи не повернеться.

Коли шторм на Лимані вгамовувався, Юрко брав візок, лопату та йшов до води. Це був його господарський обов’язок – після шторму зібрати викинуту на берег рибу та закопати її під деревами в саду. Риби зазвичай було небагато або не було зовсім; проте врожаї завжди виявлялися багатими. Мабуть, родючість місцевих ґрунтів не потребувала Юркових зусиль, і вигадана бабусею робота мала суто виховні цілі.

Юрко ж вбачав головну цінність цих походів у знахідках, але не в тих, яких очікували від нього дорослі. Шматки сіток та уламки човнів, стовбури дерев і старі рятівні кола, пляшки та ящики – шторм виносив на низький сірий берег усе, що кинули або впустили в море люди.

Звичайно, Юрко, вдивляючись у смугу прибою, сподівався знайти щось по-справжньому цікаве. Наприклад, яку-небудь скриню – не валізу, не ящик, а саме скриню. Нехай вже й без скарбів; нехай таку, вміст якої ощасливив Робінзона Крузо на безлюдному острові, - з інструментами. В цих пошуках Юрко почувався саме Робінзоном Крузо, і тому над золотими монетами він, можливо, також посміявся би: «Нікчемний мотлох! – Навіщо ти мені тепер? Ти й того не вартий, аби підняти тебе з землі». А от пилці або сокирі він би щиро зрадів. Проте ані монет, ані інструментів хвилі Лиману ніколи не приносили.

Доросла людина вже б давно втратила будь-яку надію знайти на березі щось вартісне. Але для дитини очікування якого-небудь простенького чуда ніяк не пов’язане з постійною невиправданістю очікування. І Юрко не втрачав надії та надалі вірив у набуття довгоочікуваного скарбу. Можливо, саме тому дорослі помічають дедалі менше чудес, що починають занадто швидко й легко розчаровуватися, не дочікуються, коли їх віра та надія справдяться? – Через багато років дорослий Юрко остаточно переконався, що все саме так і є.

Того дня Юркові пошуки йшли за звичайним сценарієм. Порожній берег, пустинні хвилі; низьке сіре небо з маленькими блакитними віконцями де-не-де. Юрко повільно крокував берегом, штовхаючи поперед себе дерев’яний візок, намагаючись роздивитися на сірому піску бодай щось, що кольором або формою нагадувало скарб або просто знахідку. Юрко вже пройшов увесь свій традиційний маршрут, але не знайшов нічого цікавого, крім старих вилинялих поплавків від рибальських сіток. Риби на березі також не виявилося.

Він вже повернув назад і плентався тим самим шляхом, яким пройшов якусь годину тому, проте все одно примружувався, тер очі та напружено вдивлявся в смугу прибою та вузький пляж. Очікування та передчуття знахідки не полишали його; тоді, в ті щасливі роки, це відчуття саме по собі мало неабияку цінність і не залишало по собі ані смутку, ані розчарування, навіть якщо ніякої знахідки не траплялося.

Юрко повернув з пляжу до путівця, що вів через солончак до села. Між піщаним берегом і солончаком вузькою смугою розташувалися очерет і осока, що переходили в рожевувато-бузкову солончакову рослинність. Юрко зупинився, кинув візок і зайшов у зарості осоки, щоб очистити ноги від піску. Він уважно дивився під ноги, аби не втрапити в коров’ячий послід – адже на солончаку все село випасало корів.

В темно-зеленій осоці неподалік від путівця виднілося щось світле. Заінтригований, Юрко рушив просто до світлого предмету й негайно обома ногами опинився в коров’ячому «млинці» аж по кісточки. Зойкнувши з досади, він побіг назад до Лиману, аби піском і водою змити наслідки коров’ячої діяльності та власної необережності.

Повернувшись, Юрко підняв з осоки загадковий предмет. Це був чималий уламок глиняної судини. Видно, цей посуд розбився так давно, що морські хвилі та пісок встигли закруглити та загладити всі гострі краї. Зрідка на Лимані траплялися такі шторми, що хвилі перекочувалися через пляж та заливали солончак. Мабуть, останній шторм виявився саме таким, і хвилі закинули предмет у осоку. Юрко крутив у руках уламок і міркував, що цей, колись дуже давно невідомо ким розбитий посуд був геть не схожий на глечики та макітри, розвішані по сільських тинах і парканах. У той же час ця дивнувата форма здавалася йому знайомою…

«Амфора!» - ледь не заволав Юрко на весь солончак. У міському краєзнавчому музеї амфорами називали такі або дуже схожої форми глиняні судини, розміром від зовсім маленьких, завбільшки з долоню, і аж до величезних, вищих за самого Юрка. В отаких судинах торгівці Древньої Еллади перевозили вино, оливкову олію та зерно. Юрко аж затанцював від хвилювання. Справжнісінька давньогрецька амфора! Скарб! Та їй може бути вірні дві тисячі років! Не розбираючи дороги, покинувши тачку та лопату, Юрко чимдуж побіг додому.

Але тріумфу не вийшло. Щойно амфора опинилася в руках у дорослих, Юрко відчув себе зайвим і навіть дещо стороннім. Дорослі розпочали якусь тривалу й незрозумілу розмову; хвилюючий факт Юркової знахідки в ній одразу загубився та надалі взагалі не згадувався. Хлопець швидко втратив інтерес до тієї розмови, занудився та ледь не заснув. Тоді він згадав покинутий на березі візок. Ет, слід піти забрати, а то знадобиться, а нема…

І якось так трапилося, що амфори Юрко більше ніколи не бачив. Іноді він навіть думав, що вся та пригода йому наснилася. Та чим старшим він ставав, тим яснішим і яскравішим був спогад про ту знахідку. Саме про знахідку – світлий предмет у темно-зеленій осоці на березі Лиману. Цей спогад був подібним до дитячої Юркової мрії про море, що включала лише ту мить, коли матрос на верхівці щогли ось-ось вигукне «Земля!», а мапа буде стверджувати, що довкола на тисячі миль – ані клаптика суші. А спогад про те, що амфора зникла, поступово потьмянів та взагалі втратив будь-яке значення…

Через багато років Юрко зрозумів, що в ті штормові осінні дні плакати йому хотілося не так за літом, як за своїм дитинством, що минало. Але якби тепер він міг заплакати – а дорослим це іноді буває так складно! – Юрко плакати не став би. Дитинство пішло, зникло, розчинилося в нудних дорослих справах і розмовах. Але крізь усі нудні дорослі справи та розмови, крізь усі негаразди й нещастя, що валяться на голови людей, які розпрощалися з віком безтурботності та чистоти, щось і надалі продовжувало тепло та ніжно світитися – чи то древня амфора, знайдена в темно-зеленій осоці на березі Лиману, чи то саме Юркове дитинство.

2012, 2015, переклад українською 2016

Оповідання "Скарб" входить до збірки "Юркові хроніки" (у російській версії - оповідання "Амфора" зі збірки "Димкины хроники"). Авторський переклад з російської.
Інші оповідання з "Юркових хронік":
"Репатріація ложки" http://maysterni.com/publication.php?id=118389