Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.13
23:44
Послання віків скупі, як сніг,
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
2025.12.13
21:01
Сніг скупий, як послання віків,
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
2025.12.13
16:56
Дощ крижаний у шибу - музика крапель мерзлих.
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.
Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.
Зорі тум утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього н
2025.12.13
12:09
Відтепер і дотетер
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
2025.12.13
08:57
Вірш розглядався на онлайн-колегії робочих змін і керівників профільних департаментів "Асорті Пиріжкарень" з долученням сторонніх експертів.
І от що ми маємо в підсумку.
Технічно текст повністю тримається купи на граматичних і словотвірно спорідне
2025.12.13
08:13
Ти ще мене не розлюбив,
і я тебе не розлюбила,
та згодом знайдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
і я тебе не розлюбила,
та згодом знайдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
2025.12.13
00:28
Йшла по селах ніч сріблиста,
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.
Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.
Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
2025.12.12
22:21
Безсніжна зима, ніби чудо природи,
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.
Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
2025.12.12
19:50
По грудках їхав грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
2025.12.12
14:44
Є чуття у моєму серці
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
2025.12.12
14:03
У мене на грудях ти стогнеш, і довго,
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.
Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
2025.12.12
12:51
Марія Лавренюк. Улиянка. Роман. —Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2024. —216 с.
Чи не кожен автор рецензії замислюється над тим, чому не оминув увагою твір того чи іншого письменника, що підштовхнуло його до роздумів про прочитане і, власне, якими б
2025.12.12
07:59
ця Присутність незримо гріє
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
ізсередини
як свіча
проростає в думки
надією
вперто спалюючи печаль
її дихання тихше тиші
її голос як неба глиб
2025.12.12
07:34
Дзвінок бентежний тишу зранив —
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
не мріяла узріть тебе
через сніги і океани,
захмарні молитви небес
такого дивного, чужого
без квітів і ковтка води.
Навіщо ж не лишив за рогом
свої непрохані сліди?
2025.12.12
06:55
Заспаний ранок туманиться
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчувається
І шелестіння трави.
Стишено далі в півсні, -
Росами вкрита вівсяниця
Губить краплини ясні.
Чується каркання галичі,
В озері - слески плотви, -
Запах цвітіння вчувається
І шелестіння трави.
2025.12.12
01:13
Чому спізнивсь у школу ти? –
Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.
- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Питає вчителька Сашка Гудзя.
- На рибу з татом нині мали йти,
Та він мене з собою не узяв.
- Тобі ж, напевно, батько пояснив,
Чому до школи йти. Не на ставок.
- Еге ж. Сказав, чому не піду з ним.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Наталія Ярема /
Проза
Ти дрімав у мене на руках
Ти дрімав у мене на руках…Я голубила тебе і не хотіла відпускати до неї. Мої руки були теплими. Твої блакитні очі, ті очі, що зводили мене з розуму, прикриті легкими повіками, бачили у снах вже не мене…Її, золотокосу красуню, яка любила вештатися десь далеко за горизонтом, цілувати ранішнє сонце, збирати у кошик маленькі промінчики, а потім сипати їх з високої гори. Тої далекої гори, що височіла наді мною і поселяла у душу тривогу… Тривога тремтіла…Я відчувала її пахощі уже на тобі… І розуміла - ти підеш…
Я так люблю тебе. Ти спокійний, приємний, такий солодкий…Я справді люблю тебе за той безмежний спокій і за твої медові вуста…Вони пахнуть літами, усіма, які були і будуть ще у моєму житті, які були у житті моїх батьків і батьків моїх батьків. Твої уста пахнуть переспілими яблуками, що лежать у траві коло сусідського тину, який перехилився на наш бік. Збираю їх у подолок і несу геть щаслива до хати. Мої ноги плутаються у розкішних травах. Вдихаю твоє останнє тепло…Тепло, що голубить не тільки руки, шию і груди. Тепло, що проникає у моє єство. Я стаю безсилою…перед тобою. Я стаю безсилою перед тими садами, полями, що колосяться золотими житами, перед останнім літнім щастям. Червонобокі яблука котяться на стіл. Вони такі соковиті і пахучі. Дух яблук наповнює всю кімнату, що дихає таємничою давниною, що причаїлась нишком у кутках.
Ти розплющуєш очі…Вони солодкі та ліниві. Розкуйовджую твоє пшеничне волосся… Ти гарний! Ти такий гарний! Мої вуста просяться до тебе! І я тягнусь до тебе… Вдихаю тебе, ще сонного і такого затишного, такого рідного! Не хочу прощатись…З кожним прощанням все більше смутку вселяється в серце людини. І під кінець життя той смуток переповнює усеньке серце. Він блокує серцебиття і людина помирає…Помирає, певно, не від старості, а від усіх болів, пережиттів, прощань, гризот, які були у її житті…Вмирає від того, що їй несила більше жити…
Побудь ще трохи, не йди…я хочу ще твого тепла, ще трохи сонця і тих затишних ранків з тобою. Ти вмієш прощатись…І робити людину в той час безмірно щасливою і спокійною…Я на диво спокійна…Я легка…Я в ту хвилину майже свята...Тільки бринчання над сонячним підвіконням, засипаного ванільними грушами, ненаситних ос приводить мене до тями.
Серпню, не йди… до осені...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ти дрімав у мене на руках
Ти дрімав у мене на руках…Я голубила тебе і не хотіла відпускати до неї. Мої руки були теплими. Твої блакитні очі, ті очі, що зводили мене з розуму, прикриті легкими повіками, бачили у снах вже не мене…Її, золотокосу красуню, яка любила вештатися десь далеко за горизонтом, цілувати ранішнє сонце, збирати у кошик маленькі промінчики, а потім сипати їх з високої гори. Тої далекої гори, що височіла наді мною і поселяла у душу тривогу… Тривога тремтіла…Я відчувала її пахощі уже на тобі… І розуміла - ти підеш…
Я так люблю тебе. Ти спокійний, приємний, такий солодкий…Я справді люблю тебе за той безмежний спокій і за твої медові вуста…Вони пахнуть літами, усіма, які були і будуть ще у моєму житті, які були у житті моїх батьків і батьків моїх батьків. Твої уста пахнуть переспілими яблуками, що лежать у траві коло сусідського тину, який перехилився на наш бік. Збираю їх у подолок і несу геть щаслива до хати. Мої ноги плутаються у розкішних травах. Вдихаю твоє останнє тепло…Тепло, що голубить не тільки руки, шию і груди. Тепло, що проникає у моє єство. Я стаю безсилою…перед тобою. Я стаю безсилою перед тими садами, полями, що колосяться золотими житами, перед останнім літнім щастям. Червонобокі яблука котяться на стіл. Вони такі соковиті і пахучі. Дух яблук наповнює всю кімнату, що дихає таємничою давниною, що причаїлась нишком у кутках.
Ти розплющуєш очі…Вони солодкі та ліниві. Розкуйовджую твоє пшеничне волосся… Ти гарний! Ти такий гарний! Мої вуста просяться до тебе! І я тягнусь до тебе… Вдихаю тебе, ще сонного і такого затишного, такого рідного! Не хочу прощатись…З кожним прощанням все більше смутку вселяється в серце людини. І під кінець життя той смуток переповнює усеньке серце. Він блокує серцебиття і людина помирає…Помирає, певно, не від старості, а від усіх болів, пережиттів, прощань, гризот, які були у її житті…Вмирає від того, що їй несила більше жити…
Побудь ще трохи, не йди…я хочу ще твого тепла, ще трохи сонця і тих затишних ранків з тобою. Ти вмієш прощатись…І робити людину в той час безмірно щасливою і спокійною…Я на диво спокійна…Я легка…Я в ту хвилину майже свята...Тільки бринчання над сонячним підвіконням, засипаного ванільними грушами, ненаситних ос приводить мене до тями.
Серпню, не йди… до осені...
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
