ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.06
14:26
Мовчить триклятий сюзерен,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
2024.05.06
09:56
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
2024.05.06
09:25
Слова для пісні від імені чоловіка)
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
2024.05.06
06:23
Уже від ранку й дотемна
Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
2024.05.06
02:08
Сказав їм Воїн: "Слава Україні!"
І не тремтіли голос та рука.
Свинособаку, підлу ту тварину,
Так налякало слово козака!
Це не пейзаж, де сонечко та хмарка -
Світанки темні в страченій імлі.
Упала недопалена цигарка
І не тремтіли голос та рука.
Свинособаку, підлу ту тварину,
Так налякало слово козака!
Це не пейзаж, де сонечко та хмарка -
Світанки темні в страченій імлі.
Упала недопалена цигарка
2024.05.06
00:12
Не зважай. Так нерідко трапляється у житті. Силоміць не закохують. Ще не зумів ніхто це заперечити… Щастя – то казка на DVD. Там вино почуттів – тут у мене суцільний оцет. Не зважай. Хай лисиця-кохання мене гризе, як спартанця, чий образ пригадую все ч
2024.05.05
20:48
Кому – весна, кому – війна,
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
2024.05.05
20:09
П'ять речень
Як утворилася наша ватага і на чому трималася? - одним реченням сформулювати непросто. Скажу так: і звичайнісінький працівник рибного господарства, і пихатий податківець з братами, і я - досвідчений пройдисвіт - усі ми гарно проводили ч
2024.05.05
18:39
Пасха
Якщо хрестять немовля - це злочин. Хрещення вважається нелегітимним, оскільки людина не може сказати навіть слова проти.
Якщо хрестять неповнолітню дитину - це злочин, оскільки дитина не розуміє куди її ведуть. І навіщо. Просто традиція така
2024.05.05
13:01
Коли хтось дива подивитись захотів.
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
2024.05.05
10:55
Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Крич
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Крич
2024.05.05
02:04
І буде осінь. А мене не буде.
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
2024.05.05
00:09
Я далеко не Рильський і не Тарас.
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.
З головою, напевно, не все гаразд:
Там щось вітром розбавлене та ріденьке.
Я – хардкорні відлуння від травіат.
Ще б навів порівняння в такому дусі:
Двоголовий гібрид, де за пл
2024.05.04
13:30
Відверті слова не повторюю двічі.
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
Я знов розгубився. Спливає мій січень.
Хіба забагато мені було треба?
Із сумом дивлюсь у заплакане небо.
Я слухав етюди світанків січневих
І бачив кришталь на високих деревах.
Зима написала для мене картину,
2024.05.04
12:17
сонечко, це кохання
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
вибору в нас нема
ось показові дані
далі дивись сама
без апріорних тверджень
що воно тут і як:
всі відчуття - як вперше
ніби я знов юнак
2024.05.04
11:44
Кислянець, квасок, киселик –
іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...іменується щавель.
Зазвичай, росте у селах,
біля більшості осель.
Берег, луки облюбує,
друзі в нього – сонце, дощ.
Особливо з ним смакує
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Наталія Ярема /
Проза
Рідна хата
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Рідна хата
Cтаренька похилена хата стояла, обпершись на високого ясена. Була осінь. Пожовкле листя тихо падало на її дах, вальсуючи в осінньому танці. А вона дивилась понуро, щось пригадуючи. Напевно, добрі часи…Веселий сміх та тупотіння дитячих ніжок. Веселі літечка, ніжні весни. А ще сніжні зими, Різдво, колядки під своїми вікнами, Різдвяну Зірку, що несла до неї радість та щастя.
Тепер сонце якось крадькома обходило її, заглядало у почорнілі очі. Інколи пробивалось несміливо до неї поміж гіллям розлогого горіха і ніяковіло. Ніяковіло від того, що навіть воно вже не могло звеселити її. Була та хата занадто сумна та неприступна.
Заскрипіла хвіртка. Я зайшла на подвір’я. Хата не зраділа мені і не привітала.
Видно, образилась ... Тільки з докором низько з-під лоба глянула на мене. Я мовчки опустила очі, а вже потім голову. Торкнулась дверей. Двері не дуже гостинно відчинились. Переступила поріг. Тіні злякались мене та швидко розбіглись по кутках. Зачаїлись тихенько, мов малі дітлахи, які ховаються від великого і страшного бабая. І тільки Святі з почорнілих образів дивились на мене мовчки, з тихим сумом в очах, бо ніхто вже давно не молився до них, не просив щастя та долі, не ділився радістю та переживаннями.
Серце моє то завмирало, то все з більшою силою стукало у грудях. Я хвилювалась, як мала дитина. Та дитина, яка весело дивилась з портрета в білому фартушку та бантиками у волоссі. Портрет висів на стіні, припадав пилюкою. Під портретом етажерка з книгами… Шевченкові твори, читані-перечитані сотні разів. Книжки читались особливо солодко, коли приходила якась осіння вірусяка, і в школу можна було не іти. Тоді тепла ковдра і книжка ставали найближчими друзями. А моя бабуся готувала гарячий чай з малиною. І такий той чай був запашним! Запах малини і теплого літа проходив через всю кімнату, нагадуючи про спекотні літні дні.
Вже нема моєї бабусі. Рідної, близької, мудрої людини, яка підтримувала та дбала про мене все своє життя. Тільки картини, вишиті нею, нагадували про неї. А ще фотографії…
Сльози котились по моєму обличчю. Я просила пробачення… Пробачення… у хати. За те, що покинула її, що живу тепер іншим життям, що навідуюсь дуже рідко, що не чути у ній веселого дитячого сміху, а панує тиша…
Прости мені! Все одно, хатинко, ти для мене найрідніша та наймиліша! Бо тут живе найкраща частинка мого життя – моє дитинство!
Тепер сонце якось крадькома обходило її, заглядало у почорнілі очі. Інколи пробивалось несміливо до неї поміж гіллям розлогого горіха і ніяковіло. Ніяковіло від того, що навіть воно вже не могло звеселити її. Була та хата занадто сумна та неприступна.
Заскрипіла хвіртка. Я зайшла на подвір’я. Хата не зраділа мені і не привітала.
Видно, образилась ... Тільки з докором низько з-під лоба глянула на мене. Я мовчки опустила очі, а вже потім голову. Торкнулась дверей. Двері не дуже гостинно відчинились. Переступила поріг. Тіні злякались мене та швидко розбіглись по кутках. Зачаїлись тихенько, мов малі дітлахи, які ховаються від великого і страшного бабая. І тільки Святі з почорнілих образів дивились на мене мовчки, з тихим сумом в очах, бо ніхто вже давно не молився до них, не просив щастя та долі, не ділився радістю та переживаннями.
Серце моє то завмирало, то все з більшою силою стукало у грудях. Я хвилювалась, як мала дитина. Та дитина, яка весело дивилась з портрета в білому фартушку та бантиками у волоссі. Портрет висів на стіні, припадав пилюкою. Під портретом етажерка з книгами… Шевченкові твори, читані-перечитані сотні разів. Книжки читались особливо солодко, коли приходила якась осіння вірусяка, і в школу можна було не іти. Тоді тепла ковдра і книжка ставали найближчими друзями. А моя бабуся готувала гарячий чай з малиною. І такий той чай був запашним! Запах малини і теплого літа проходив через всю кімнату, нагадуючи про спекотні літні дні.
Вже нема моєї бабусі. Рідної, близької, мудрої людини, яка підтримувала та дбала про мене все своє життя. Тільки картини, вишиті нею, нагадували про неї. А ще фотографії…
Сльози котились по моєму обличчю. Я просила пробачення… Пробачення… у хати. За те, що покинула її, що живу тепер іншим життям, що навідуюсь дуже рідко, що не чути у ній веселого дитячого сміху, а панує тиша…
Прости мені! Все одно, хатинко, ти для мене найрідніша та наймиліша! Бо тут живе найкраща частинка мого життя – моє дитинство!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію