Їдеш по дорозі — і бачиш перед собою стіну суцільного туману із мрякою, який накочується хвилями з океану, і мусиш пірнати в нього — їхати ж треба, позаду інші машини — хоча все в душі цьому опирається і просить спинитися десь на узбіччі й перечекати або просто йти пішки, наосліп. Ти знаєш, що це неможливо, і їдеш далі, дивлячись тільки на ледь видимий клаптик дороги перед собою і трошки вище, але не бачиш нічого навкруги і навіть не намагаєшся...В інший час ця місцевість гарна, і якщо ти знову потрапиш сюди — не повіриш, що вже тут була.
І що я можу сказати про тих, через чиє життя пролягають наші шляхи? Туман наповзає на душі, ховає в собі орієнтири, і ти рухаєшся, прикипівши очима до ледь видимої дороги і чекаючи просвітку між білими завісами, де можна було би озирнутись і перевести подих. І все ж, коли я перетну незнайому місцевість і нічого не побачу, туман за спиною розсіється і вирине краса, яка буде для когось іншого або для мене, якщо я ще коли –небудь сюди повернуся. Та грань, яка обернена до мене, — не вся і не все, є інші грані, їх — безкінечність, і навіть ювелір із лупою в оці не зміг би всі побачити.
Тихо-тихо стоїть туман між усіма нами, позбавляючи слова і дії наші остаточності. Серце прагне певності, але навіть як її немає — хтозна, що таїть її відсутність? Запустіння чи розкіш? Краще думати, що розкіш, не видиму тобі — через обставини й випадковості, через отой свавільний молочний туман. Через те, що — не сезон.

2016