Всього один погляд…і я цілую небо! Так, так. Я обличчям так близько, що депресивні осінні хмари раптом самі по собі стають антидепресантами . Ніжать мої губи…і починають лити осіннім дощем. Спрага…Спрага до Життя! Тільки тепер я відчуваю цю спрагу. Дощове небо стає раєм. Піднімаю очі до нього і дякую жовтню за те, що він є…Жовтень усміхається мені дивакуватою усмішкою. Певно, здивований, з того, як я з любов’ю збираю осіннє листя і тулю його до серця. У відповідь посміхаюсь йому якось по-дівчачому зухвало. І він махає на мене рукою. Від цього стає смішно, грішно, дивно – солодко!
Я нічого про тебе не знаю. Зовсім нічого. Та й не хочу знати. Знаю лише одне – ти пробудив у мені Любов…Найважливішу Любов у світі!Це – Любов до Життя.
Ми не зустрінемось з тобою. Та й навіщо нам зустрічатись? Чи у цьому все щастя? Зустрічаються тижнями, місяцями, роками...І в одну мить стають одне для одного ніким. Один жовтень поєднує – інший розлучає.Одна осінь робить рідними – інша чужими. Ми не стали за день ані рідними, ані чужими. Та за цей день я вдячна жовтню...