ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Світлана Пирогова
2025.05.24 12:40
У снах медові цятки - поцілунки
і бджіл рої заплутались у цвіті.
Ти ніжність заплітав у коси, світе,
між листям білосніжні візерунки.
Пахучий аромат бентежив мило,
Неначе юність уквітчала душу.
У тій красі літала птахом думка,
і нам тоді казково по

Віктор Кучерук
2025.05.24 05:17
В години довгого безсоння,
В глибоких роздумах лежу:
Чому сусід протизаконно
Знов переорює межу?
Здійняв шалену колотнечу,
Приніс страждання, смуток, біль, -
Вчиняє він недобрі речі
І не збирається звідтіль.

Тетяна Левицька
2025.05.23 22:38
Цвіте бузок, магнолія в саду,
На сонці ніжиться рясна черешня.
На безіменний палець, до ладу
Ти одягнув рубінового персня.
Подарував закохано мені,
Щоб я була, заручена, красива.
Мій чуйний принц, на білому коні,
З тобою неймовірно я щаслива.

Борис Костиря
2025.05.23 21:25
Космос несе не тільки
творчу енергію, але й потік
інформаційного сміття,
яке утворює
енергетичне звалище.
Скільки сміття в ноосфері!
Як розчистити джерела
від намулу? Як повернутися

Леся Горова
2025.05.23 17:12
Лимонниці за вітром рух тремкий.
Їй, невагомій, як же вітру проти?
І повівом несе на вістряки,
Немов на шпильку хоче наколоти
Обставина вразливу позолоту.

Нагріта сонцем, випурхнула вмить,
Сухий притулок полишИвши наспіх.

Володимир Каразуб
2025.05.23 15:38
Саме там відчуваєш, що ти із глини,
Ще трохи і небо застелить дим,
Що навіть куля коли зупинить
Твої побратими продовжать іти
Саме там відступатимуть помисли давнього
Теплого сонця, чим далі – навкруж
Ковтатимеш сонячний попіл щоденного
Болю загубл

Віктор Кучерук
2025.05.23 14:43
Цілувала ти, бо знала,
Що вуста мої, мов мед,
Мають запах трав зів’ялих
І пахтять, як ожеред.
Наче ласий плід, манливі,
Хоч гіркі, як згуслий дим, –
Викликають тільки диво,
Невтоленні вік нічим.

Артур Сіренко
2025.05.22 22:51
Травневий дивак дощ –
Це мовчазний пророк,
Що кидає землю гостинну
І мандрує на досвітку
У пошуках свідків
Вічного існування
Бородатого музики Часу:
Він теж грає на струнах

Борис Костиря
2025.05.22 21:32
Скільки плодів у землі пропаде!
Скільки людей
залишаться непоміченими,
як ці плоди.
Вони впадуть у землю,
як сухе гілля,
стануть гумусом
для майбутніх поколінь.

Іван Потьомкін
2025.05.22 21:13
І за околиці люблю Єрусалим.
Найпаче за Ейн-Керем .
Ось ще до третіх півнів, як усі набожні юдеї,
Неспішно він простує в синагогу.
Таліт його такий просторий, що покрива
Довколишні церкви і мало не сяга вершечка гір.
Таліт цей зіткано із сонця та д

Євген Федчук
2025.05.22 18:20
Петро подавсь на уходи ранньою весною.
Зібралися всі охочі дниною ясною
Й подалися в Дике поле звіра полювати.
Хутро можна тим же ляхам вигідно продати.
А ще в річках повноводих риби наловити,
Насолити, закоптити, тарань насушити.
Зазвичай восени пі

Ярослав Чорногуз
2025.05.22 12:04
ФІЛОСОФІЯ ЗНЕВІРИ З ПРОБЛИСКОМ НАДІЇ Парадоксально, помітив у власних спостереженнях на прикладі історії української поезії, принаймні після усталення української літературної мови таке: якщо вести відлік від Тараса Шевченка, який не римував майже пер

Віктор Кучерук
2025.05.22 06:26
На перетині провулків
Вітер валить з ніг, –
І гуде протяжно, й гулко
Вітровію сміх.
Рух прискорюючи лунко,
Сипле в очі пил, –
І немає порятунку
Від пилюки хвиль.

Пиріжкарня Асорті
2025.05.21 21:56
Учорашній черговій зміні "пиріжкарень" пощастило на бейти. Хоч якась різноманітність. Кожна зміна щомісяця повинна рецензувати віршові здобутки поетів. Цікава вона чи ні, ця обов'язкова робота, однак посадова інструкція вимагає виконання її положен

Борис Костиря
2025.05.21 21:36
Розхитується світ, як у дитинстві.
Розхитується дах, і опадає квіт.
І те, що тисне, що колись насниться,
Виблискує, немов ковальський ґніт.

Розхитуються погляди і суті,
Підвалини стираються в труху.
Концепції суворі, ніби судді,

С М
2025.05.21 20:46
Ти на дні дощ іде в Хуарезі
& Великдень ще тут
І серйозність не до речі
А негативити намарний труд
Не співай без потреби
Як зійдеш на Rue Morgue Avenue
Доволі є жінок буремних
Щоб анонсувати твій капут
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Софія Пасічник
2025.03.18

Эвилвен Писатель
2025.03.09

Вікторія Гавриленко
2025.02.12

Богдан Архіпов
2024.12.24

Богдан Фекете
2024.10.17

Полікарп Смиренник
2024.08.04

Тетяна Стовбур
2024.07.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Вікторія Торон / Проза

 Ростик (важка тема)

"Незримые, неведомые миру слезы"

Н.В.Гоголь,


Спочатку вона вийшла заміж. Їй вже було далеко за тридцять — саме той вік, коли в Україні потрапляють у прошарок жіноцтва, який із прихованою жалістю (а подекуди й таємним торжеством) іменується «старими дівами», і ніякі заслуги твої не міняють того факту, що «по життю» ти — невдаха. Люди казали: дитина — головне. Для жінки дитина — головне, а з чоловіком —як вийде. Розійтися завжди можна, аби була дитинка.
Вона не була гарною, хоча... всі жінки гарні, коли щасливі. Отож, вона не була гарною. Чоловік її вселився у їхню двокімнатну «хрущовку», яку колись із великими труднощами «пробив» її батько, і скоро його безтямний верескливий голос під час приступів гніву почав долинати до сусідів через тонкі стіни, сповіщаючи про початок іще одного сімейного життя, від якого хворіють, або спиваються, або ще якось довго й тяжко гинуть...
Їй пощастило. Її чоловік пішов сам. Можливо, помогло те, що ще живі були її батьки: мати — тихенька й сухенька, як лусочка, на все життя залякана своїм власним чоловіком, і батько, який люб’язно посміхався і казав «цілую ручки» усім чужим жінкам, а за своїми дверима тримав залізну дисципліну кулака й брудної лайки.
Коли чоловік пішов, вона не переживала. З маленького ліжечка до неї усміхався син, Ростик. Вона давала йому цукерку, він брав, а потім розтуляв склеєну долоньку і простягав до неї— «Ня, мамо, ня», — і тішився, коли вона брала в нього шматочок. Таким вона й запам’ятала його на все життя, із щедро простягненою до неї долонькою — «ня!».
Непомітно відійшла її мама, на яку давно вже ніхто не звертав уваги. Тепер на ній трималося усе: робота (відповідальна, з людьми), догляд за батьком і дитиною. Вона огрубіла душею, часто покрикувала на старого. Тепер він уже нічого не міг їй зробити. Чи вона мстилась йому? Ні, зовсім ні. Вона не була поганою дочкою, але за всі роки свого життя не навчилась із рідними спілкуватись інакше. Їй здавалось, як колись її батькові, що без грубого слова, без кпину, без докору усе розвалиться, коліщата сімейного життя сповільняться і мляво зупиняться в півоберті, і якісь недоречні, зайві емоції, які виникають, коли втрачено пильність і жорсткість, приведуть їх до загибелі, усіх трьох.
За дверима своєї квартири, вона розуміла, треба поводитись інакше — стримано й чемно. Знання етикету передалось їй від батька. Коли його не стало, вона відчула, як багато він важив у її житті. Це був лихий чоловік, але він був єдиний, хто хоч грубо й дошкульно, але опікувався нею.
Із Ростиком все пішло якось не так. Вона любила його, як душу, і вчила його, вчила...Вона казала йому, що слід і чого не слід робити, заохочувала його після школи здобувати спеціальність, завдяки своїм зв’язкам спромоглася звільнити його від армії. Скільки надій вона покладала на нього — свого одинака, свого хлопчика! Вона так за нього боялась!
Він не боявся нічого. Він лежав на дивані з ранку до ночі і слухав, як вона, прийшовши з роботи, хрипко виговорювала йому. Коли йому набридало слухати, він ліниво гаркав їй: «Та закрийся ти, с-ко!». Вона вжахалась. Відчувала, що не можна змовчати, інакше він буде думати, що це дозволено, і тоді буде ще гірше. Вона підвищувала голос, кричала на нього з розпачем, вимагаючи поваги, і тоді він піднімався й бив її. Часом вона ціпеніла від горя і мовчки лягала в ліжко, відчуваючи, як усе всередині стискалось у болючий тугий клубок, який не розчинявся навіть від судомних, у подушку, ридань, а в голові билося одне: «Нема виходу, нема виходу...За що?».
Бувало, що вона, знехтувавши соромом, бігла до найближчих сусідів — тих, де чоловік працював у прокуратурі, — і просила його прийти вплинути на сина.Він приходив і починав говорити правильні фрази про пошану до матері, яка «все для тебе робить». Ростик, вже спокійний і врівноважений, часом мовчки вислуховував, а часом кидав із викликом: «А ви спитайте в неї, як вона розмовляла з дідом!» Тоді вона сплескувала руками і намагалась виправдовуватись тим, що нічого вона поганого дідові не казала, а якщо щось випадково й зривалося з язика, то це тому, що все було на ній одній — робота, дім, магазини, черги, готування, догляд за старим... На чужих Ростик справляв враження розсудливого хлопця, і сусід вертався до своєї сім’ї з відчуттям добре зробленої справи.
Вона знала цю властивість свого сина. Не раз, користуючись знайомствами у медичному світі, вона водила його на консультації до психіатрів та психотерапевтів. Вони лагідно й доброзичливо розмовляли з ним, і він їм відповідав так само. Слова його були обдумані, поводив він себе «адекватно». «Світила» стинали плечима й казали їй, що ніяких аномалій у його поведінці вони не знаходять. Нормальний хлопець, може, навіть із вищим, ніж у більшості, інтелектом, тому й нудиться. Вона слухала й не вірила. Вона пам’ятала, як він кричав на неї несамовитим голосом, вживаючи брутальні слова, і очі його були вирячені, як колись у його батька.
Якось, коли Ростик накинувся на неї з кулаками, вона викликала міліцію, і його забрали у відділення. Повернувшись, він жалівся на біль у ребрах, куди його били. Напівзасохла материнська ніжність і гнів на тих, хто його образив, піднялися в ній хвилею, і вона написала скаргу, вимагаючи покарати винних. Більше на її виклики не приїжджали.
Почалася нова доба. У місті з’явився центр допомоги жінкам — не у вагітності чи догляді за немовлям. Ні, це був центр допомоги у кризових сімейних ситуаціях, принаймні так він називався. Це був центр для неї...
Молода дівчина слухала її, широко відкривши очі.
— Він не повинен цього робити, — періодично озивалась вона безкровним голосом.
— Що ви мені порадите?
— Ви повинні знати, що він не має права цього робити...
Ростик пішов на роботу. Він влаштувався вантажником і тепер щодня приходив додому п’яний. Часто він падав і лежав просто на сходах або перед дверима квартири, і сусіди обережно переступали через його ноги, дивлячись прямо перед собою, щоб випадково не зчепитись із ним очима. Дай їм Боже здоров’я! Більшість із них упродовж цих років поводила себе із зразковою витримкою, жодним словом не вклинившись у «сімейну ситуацію». Можна було подумати, що всі вони на «відмінно» закінчили Оксфорд із предмету дипломатичного невтручання. Ці високо піднесені голови, очі, які не бачать, вуха, які не чують, благородна утомлена хода повз п’яного, який лежав, привалившись до дверей, або гамселив у них кулаком. Ця потайна радість: «Слава Богу, що в мене немає такої біди. А щодо матері... Бог не карає даремно».
« Чому ви не розміняєтесь?» — запитала одна знайома, зглянувшись над нещасною. « Хто ж захоче? Та й де в мене гроші на доплату? – махнула рукаю та і, подумавши, додала, — Цю квартиру мені лишив батько».
З роками згадка про батька ставала для неї єдиною опорою. Їй вже здавалось, що коли вона, в сльозах і розпачі, зверталась до неба по допомогу, він приходив до неї, невидимий. Вона чула його ходу, шарудіння його плаща в коридорі. Щось рухалось, часом падало, предмети пересувались, і все це — для неї, щоб дати їй знати про присутність невидимої сили, яка її обороняє.
Вона жила в домі з облупленими стінами й балконами сорок років, ніколи нікуди не виїжджаючи. Спочатку їй не дозволяли робота та сімейні обов’язки, а потім вона боялась. Як уцілілий пасажир у морі, коли корабель пішов на дно, чіпляється за випадкову дошку, щоб утриматись на поверхні, так вона трималася за свій власний куточок (бо тепер їй вже належав тільки відгороджений куточок) у квартирі, що зосталась від батька. Чи бачили ці стіни хоч один щасливий день? Ні, але інших стін у неї не було. Вона трималася за кілька кришталевих ваз, за запаси консервів, які, якби вона кудись поїхала, п’яна компанія, приведена сином, з’їла би за раз. Вона не була міщанкою, але як в житті утриматись без якоря, хоч якогось?
Роздумуючи ночами над своїм нещастям, вона згадувала світловолосого хлопчика з простягненою долонькою: «Ня!» І одразу, мов від електричного удару, перед нею поставало спотворене люттю обличчя сина, який кричав: «Коли ти вже помреш, к-во, щоб я міг танцювати на твоїй могилі?» Все це здавалось нереальним, між цими двома істотами не було логічного зв’язку. Не інакше, як хтось їх зурочив. Так-так, вона вже не один раз піднімала в себе з-перед порога якісь чорні нитки, дивно скручені. Це та сусідка зверху, про неї всі кажуть. І вона, ще донедавна, здавалося б, інтелігентна жінка, спеціаліст із вищою освітою, із переконаним виглядом розповідала іншим, якими негідними справами займається верхня сусідка. Сусідці справно переказували, і між двома жінками точилась мовчазна запекла війна взаємного ігнорування й презирства. Так в її житті зникали останні острівці можливого людського співчуття.
Казали, що син знайшов її непритомною у вузенькому проході їхньої квартири. Стало відомо сусідам. Казали — інсульт, але багато хто похитував головою — не вірив. Зібрали якісь гроші, поховали. Родичів, окрім сина, у неї не було.
«Ня, мамо, ня!».

2014

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2016-10-24 05:47:01
Переглядів сторінки твору 3167
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.119 / 5.5  (4.834 / 5.46)
* Рейтинг "Майстерень" 5.078 / 5.5  (4.839 / 5.5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.790
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЕССЕ
Автор востаннє на сайті 2025.02.14 09:43
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Лариса Пугачук (Л.П./М.К.) [ 2016-10-24 10:43:41 ]
Тороване поколіннями коло. Що не дає людям вибратися з нього? Втрачений зір, глибина колії а чи просто звичка, бо ж так легше - йти по знайомій колії, аніж знайти свою стежину. Ваша проза, Вікторіє, вражає мене не менше, аніж поетичні рядки.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Вікторія Торон (Л.П./М.К.) [ 2016-10-24 12:22:42 ]
Ви праві. Які б ми не були "революціонери" в юності, коли приходить пора справжніх випробувань, більшість із нас поводиться так, як поводились наші батьки, так, як було прийнято в нашому оточенні. Щоб розірвати замкнене коло, потрібне зусилля і чітке розуміння того, що саме треба зробити, а також -- хоробрість, тому що в тому, щоб іти своїм шляхом, завжди є ризик. Я впевнена, що цієї трагедії не було б, якби хтось міг розумно підтримати цю жінку, допомогти їй розібратися у своїх (ісина) почуттях і комплексах. Дякую за увагу.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Лариса Пугачук (Л.П./М.К.) [ 2016-10-24 13:45:55 ]
Для цього потрібно мати мудрість і бажання допомогти. Та й б частіше всього людина, скільки не витягуй, все одно сповзе назад. Скоріше вибереться, коли сама. Свідомо.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Іван Потьомкін (Л.П./М.К.) [ 2016-10-24 10:49:41 ]
Повчально для багатьох родин, де не вміють знайти шлях до злагоди.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Вікторія Торон (Л.П./М.К.) [ 2016-10-24 12:27:44 ]
Культура спілкування у сім'ї, коли люди живуть у тісноті, на маленькій житловій площі — це, як на мене, складна наука. Скільки таких невидимих драм розігрується за закритими дверима!
Дякую.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Любов Бенедишин (М.К./М.К.) [ 2016-10-24 12:42:42 ]
Вам вдалось передати найтонші нюанси цієї важкої теми... В самісіньке серце.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Вікторія Торон (Л.П./М.К.) [ 2016-10-24 13:55:29 ]
Це, мабуть, тому, що ми й були тими "найближчими сусідами". Всі мої шкільні роки пройшли повз акомпанемент сварок за стіною. Я бачила, як вона з молодої квітучої жінки перетворилась на нервово й фізично хворого інваліда.
Мушу змінити дату написання. Фактично твір було написано декілька років назад, але я не зважувалась його опублікувати. Дякую.