Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Вікторія Торон /
Проза
Щастя і тріснута чашка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Щастя і тріснута чашка
«Усі мають право на щастя!» — сповістили з екранів, і одне за одним на них почали з’являтися обличчя щасливих людей. У них сяяли очі, і голоси їхні тремтіли від хвилювання, коли вони розповідали, як їм вдалося здобути своє щастя: вдало вкласти гроші, знайти чудодійні ліки, викреслити із свого життя тих, від кого не було ніякої користі...У головах тисяч людей застрибали метушливі чоловічки. «Я теж, я теж», — снували думки. «Ти теж, ти теж, — підказували чоловічки й підганяли, — ну ж-бо, роби що-небудь, не сиди. Ти ж чув — ось вони спіймали своє щастя, а вони ж нічим не кращі від тебе. Просто вони діяли. Ти теж це можеш, тільки почни».
І щастя, дійсно, ловилось, бо якщо довгий час уперто ганятись за чимось, воно дає себе наздогнати. Були, звичайно, невдахи, у яких воно, як на сміх, кожен раз вислизало з-під носа, а все тому, що вони надто метушливі. Основна ж частина гідних все ж дістала його. О, йому, щастю, прийшлось таки сутужно! Скінчились часи, коли воно тішилось власною примхливістю й вітром в голові. Сьогодні за ним полювали професійно, озброївшись знаннями з економіки й бізнесу, філософії й психології, культів і релігій, умінням володіти собою, бути конструктивними й мислити позитивно. До того ж усі мисливці за щастям тепер були гарними. На Землі майже не залишилось негарних людей, — адже, добре подумавши, кожна розумна людина може стати красивою.
Загалом, гонитва за щастям, як і будь-яке інше чесне змагання, було явищем схвальним, і у засобах масової інформації всіляко віталось як таке, що розвиває в людях безліч чеснот. Щоправда, часом відчувалась і деяка нервозність. Дехто заздалегідь боявся програшу, а програвши, впадав у відчай, тому що тепер — усі знали — у програші винен тільки він, а не хтось інший. Це зрозуміло; але й серед переможців чомусь траплялися випадки розчарування й глибокої депресії. Це вже було дивно. Втішало тільки те, що перед тим, як зневіритись, вони усе ж встигали дати телевізійне інтерв’ю тремтячими від радості голосами. На їхнє місце, як тільки воно звільнялось, завжди знаходилось безліч охочих, так що змагання не припинялось ні на мить.
Ні на мить...Якщо загасити екран, то ця мить настає. Тоді береш у руки стару порцелянову чашку із тріщиною і п’єш із неї чай, дивлячись не на тріщину, а на листя, намальоване навколо неї. Коли п’єш чай, необов’язково думати тільки про приємні речі. Можна, приміром, думати про людину, необхідність сутички з якою неминуча, але сама думка про це гнітить. Можливо тому, що ти одна і обстоювати мусиш тільки себе, а це завжди підрізає крила.
У чашці має бути тріщина, тому що нічого в світі не є досконалим, але чай із неї п’ється, і життя пропускається крізь себе, не зрушивши чогось важливого. Прозорість чашки, прозорість миті, глибинна сталість світу... А метушливі чоловічки приходять і до тебе. Вони галасують, і стрибають, і підганяють, і просять. І ти би хотіла піддатися їм, щоб бути, як усі, але не можеш, тому що ти — берег, на щастя чи на біду.Можна прискорити течію ріки, можна її збурити й підняти рівень, але берег зрушити з місця важко. Він поза змаганням. Він дає притулок усьому, що викинуте морем і людьми. Він приймає тих, хто його топче, і кожну мушлю, винесену хвилею з океану — пам’ять про відцвіле життя. І якщо коли-небудь хтось викине стару чашку, він також її прийме і назавжди збереже у своїх пісках, як є — замовклу, недосконалу, із листям навколо тріщини.
І щастя, дійсно, ловилось, бо якщо довгий час уперто ганятись за чимось, воно дає себе наздогнати. Були, звичайно, невдахи, у яких воно, як на сміх, кожен раз вислизало з-під носа, а все тому, що вони надто метушливі. Основна ж частина гідних все ж дістала його. О, йому, щастю, прийшлось таки сутужно! Скінчились часи, коли воно тішилось власною примхливістю й вітром в голові. Сьогодні за ним полювали професійно, озброївшись знаннями з економіки й бізнесу, філософії й психології, культів і релігій, умінням володіти собою, бути конструктивними й мислити позитивно. До того ж усі мисливці за щастям тепер були гарними. На Землі майже не залишилось негарних людей, — адже, добре подумавши, кожна розумна людина може стати красивою.
Загалом, гонитва за щастям, як і будь-яке інше чесне змагання, було явищем схвальним, і у засобах масової інформації всіляко віталось як таке, що розвиває в людях безліч чеснот. Щоправда, часом відчувалась і деяка нервозність. Дехто заздалегідь боявся програшу, а програвши, впадав у відчай, тому що тепер — усі знали — у програші винен тільки він, а не хтось інший. Це зрозуміло; але й серед переможців чомусь траплялися випадки розчарування й глибокої депресії. Це вже було дивно. Втішало тільки те, що перед тим, як зневіритись, вони усе ж встигали дати телевізійне інтерв’ю тремтячими від радості голосами. На їхнє місце, як тільки воно звільнялось, завжди знаходилось безліч охочих, так що змагання не припинялось ні на мить.
Ні на мить...Якщо загасити екран, то ця мить настає. Тоді береш у руки стару порцелянову чашку із тріщиною і п’єш із неї чай, дивлячись не на тріщину, а на листя, намальоване навколо неї. Коли п’єш чай, необов’язково думати тільки про приємні речі. Можна, приміром, думати про людину, необхідність сутички з якою неминуча, але сама думка про це гнітить. Можливо тому, що ти одна і обстоювати мусиш тільки себе, а це завжди підрізає крила.
У чашці має бути тріщина, тому що нічого в світі не є досконалим, але чай із неї п’ється, і життя пропускається крізь себе, не зрушивши чогось важливого. Прозорість чашки, прозорість миті, глибинна сталість світу... А метушливі чоловічки приходять і до тебе. Вони галасують, і стрибають, і підганяють, і просять. І ти би хотіла піддатися їм, щоб бути, як усі, але не можеш, тому що ти — берег, на щастя чи на біду.Можна прискорити течію ріки, можна її збурити й підняти рівень, але берег зрушити з місця важко. Він поза змаганням. Він дає притулок усьому, що викинуте морем і людьми. Він приймає тих, хто його топче, і кожну мушлю, винесену хвилею з океану — пам’ять про відцвіле життя. І якщо коли-небудь хтось викине стару чашку, він також її прийме і назавжди збереже у своїх пісках, як є — замовклу, недосконалу, із листям навколо тріщини.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
