Не шкодую, не зову, не плачу,
Все мине, як з білих яблунь дим.
Заворожений золотом в’янучим,
Я не буду більше молодим.

Ти не так вже, серце, будеш битись,
Холод пронизав тебе, як ніж,
І мій край березового ситцю
Не заманить никать босоніж.

Дух бродяжий! ти дедалі рідше
Збуджуєш вуста полум’ям хотінь.
О, моя ще донедавня свіжість,
Блиск очей і повінь почуттів.

Я з літами став скупіш в бажаннях.
Чи моє життя приснилося мені?
Мовби я лунким ранком весняним
На рожевім проскакав коні.

Тихо ллється міддю листя клена...
Всі ми тлінні, хто прийшов в цей світ,
Будь же ти навік благословенне,
Чий талан - проквітнути й спочить.
Сергей Есенин

Не жалею, не зову, не плачу,
Все пройдет, как с белых яблонь дым.
Увяданья золотом охваченный,
Я не буду больше молодым.

Ты теперь не так уж будешь биться,
Сердце, тронутое холодком,
И страна березового ситца
Не заманит шляться босиком.

Дух бродяжий! ты все реже, реже
Расшевеливаешь пламень уст
О, моя утраченная свежесть,
Буйство глаз и половодье чувств!

Я теперь скупее стал в желаньях,
Жизнь моя, иль ты приснилась мне?
Словно я весенней гулкой ранью
Проскакал на розовом коне.

Все мы, все мы в этом мире тленны,
Тихо льется с кленов листьев медь...
Будь же ты вовек благословенно,
Что пришло процвесть и умереть.