Мене хвилює дещо...
Інколи, коли до мене звертаються за порадою, я ніяковію. Бо коли тобі задають зі сторони питання, яке можна екстраполювати на твоє життя, то починаєш думати, що взагалі не можеш відповісти, але ж відповідь чекають...
І я починаю вмикати розум. Розум, а не серце.
Як ось...
Моя подруга, оминемо імена, кілька років зустрічається з хлопцем. Вік у нього уже дозволяє приймати доленосні рішення, і, власне, вона цих рішень чекає.
Чекає кілька років, але... пригнічення не полишає її. Тим часом, поки коханий «спить», у полі зору виникає інша постать – вільний, успішний, з чудовим почуттям гумору.
І от вона починає симпатизувати, спочатку, потім, як виявляється, симпатія виростає в дещо більше.
І от вона мене питає – що робити? Як виявити, хто насправді призначений їй?
А я сама розумію, що бажання відчувати метеликів у животі надто сильне.
Сама розумію. Бо після втрати стосунків, які змінили моє життя, у кращу сторону, безповоротно, але трагічно обірвалися, я сама шукаю отой невловимий шлейф, сповнений внутрішнього тремтіння.
Якісний секс, полишений отого тремтіння, перетворюється на тренажерну залу. І відсутність духовного єднання тільки розширює відчуття спустошеності. Воно мене наповнює інколи настільки, що бере помалу розпач.
Я мужньо несу свій тягар, вмикаю розум, але душа просить того, чого їй бракує.
І от я вже сама у такій ситуації – вдивляюся в нові очі, прагнучи віднайти дещо інше, ніж просто тренажерку.
І поки оточення пліткує про те, який він, об*єкт мого чергового натхнення, як він цілується, чи ніжний, яке у нього авто, у мене не виникають ці питання... мене хвилює інше – хто переді мною?
Мені важливо розібратися у собі... конче необхідно.
Я даю пораду подрузі.
А сама подумки благословляю її спробу стати щасливою.


Ситуацію номер два мені підкидає життя в той же день.
Одна гарненька нова знайома, яка працює у установі, де дрес код має значення, розповіла.
«Мій столик стоїть у приміщенні, і щодня він – колега, мило усміхаючись, проходить повз. Ми перекидаємося парою слів, і посміхаємося.
І от так минуло 2 роки.
В одну із обідніх перерв ми опинилися на кухні удвох. І тут він, колега, сміливо заявив: «Навіть і не надійся!»
Я ошелешена... адже просто всміхалась у відповідь. А він тим часом подумки будував ілюзії, що я за ним впадаю. Тащився від того стану гіперсексуальності. А потім, можливо, вирішив розставити крапки над «і».

Схожу ситуацію пережила і я... коли зустріла випадково схожу людину, перед якою мені було неважко розкритися і бути собою. І я відкрито дивувалась нашим спільним інтересам і захопленням. Але і він малодушно заявив: «Ти на мене вішалась».
Я була не менш ошелешена. Адже симпатія – то лише початок. І вона може перерости у будь-що. У дружбу, партнерство, секс, у кохання. Ми не спілкуємось. Для мене то було принизливо.
І я рада, що все припинилося, швидко і жорстко.

Мене хвилює дещо...
Інколи, коли до мене звертаються за порадою, я ніяковію. Адже сама бачу себе у схожій ситуації. І якщо сама не знаю, як вчинити, то що я можу підказати? Але намагаюся вмикати розум... хоча душа і розум говорять різними мовами.