Люблю, як, весела, розбуджуєш гомін довкіль
І твоїми очима простежену далеч дороги,
І ті чари, що явлені сміхом твоїм –тії ж чари завжди!..
Що тебе я досі не покохав - неспроможен збагнути.

А тепер,як сад зашумить чи скрипнуть двері,
Зриваюсь,аби пустку одну лиш потвердить,
І пригадати кроки твої - і голос і брови твої,
Про вуста та долоні помріять по черзі.

Плач розпачливий чую зірок і хмарин!
Все стає на коліна й благає!.. А ти - щораз далі!
Не вертай, не вертай – лиш долоні склади
До молитви за всіх, що Тебе не кохали.

Leśmian Bolesław
Wyznanie spoznione

Lubię twoim weselem rozniecony gwar -
I twoimi oczami upatrzona drogę -
I czar w śmiechu zjawiony - ten sam zawsze czar!...
Żem cię dotąd nie kochał - zrozumieć nie mogę!

Dziś, gdy ogród zaszumi lub zaskrzypią drzwi,
Zrywam się, aby stwierdzić pustkę beznadziejną,
I przypomnieć twe kroki - i głos twój i brwi -
I o ustach, i dłoniach pomarzyć kolejno.

Słyszę płacz przewezbrany obłoków i zórz!
Wszystko - klęczy i błaga!...A ty - coraz dalej!
O, nie wracaj, nie wracaj - tylko dłonie złóż
Do modlitwy za wszystkich, co Cię nie kochali.