«…Серце моє, що дозріло,
На дереві пізнання добра і зла,
Серце, яке вкусила змія…»

(Федеріко Ґарсія Лорка)

Серце моє – ти дозріле яблуко,
Що висне на гілці осені холоду,
На гілці, розхитаній вітром,
Яблуко, яке забули зірвати.

(А сніг холодний
На землі попелу…)

Серце моє – ти ліхтарик,
Для блукань у пітьмі війни,
Ліхтарик з яким читаю слова,
Писані в книзі поета
Давно розстріляного…

(А сніг холодний
На землі попелу…)

Серце моє – ти мішень,
В яку досі ніяк не влучили,
Яка білою плямою на карті смерті
Поки що. До часу – серце.

(А сніг холодний
На землі попелу…)

Серце моє – ти мій знак вказівний,
На шляхах вічного холоду,
На мінному полі життя,
Там, поміж пострілами,
Там, за межею «бути».

(А сніг холодний
На землі попелу…)

Серце моє, коли зледенієш
У холоді вічному Всесвіту,
Чи то станеш попелу жменькою,
Згорівши на цьому пожарищі,
Знай, ти дозріло, як яблуко.

(А сніг холодний
На землі попелу…)