ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯАвторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.15
13:15
шерехи шашелю чує горище крізь сон
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забут
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забут
2026.07.15
12:58
Хай ліпше я не висплюсь і змарнілий
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця н
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця н
2026.07.15
12:58
Сідає сонце і у полі тоне,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.
А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.
А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
2026.07.15
12:40
найбільш морочить саме те
чого немає поки
й чи буде невідомо теж
й наскільки все це пофіг
у дзеркалі чи просто склі
відбите щось минуле
за чим жалітимеш собі
а всі давно забули
чого немає поки
й чи буде невідомо теж
й наскільки все це пофіг
у дзеркалі чи просто склі
відбите щось минуле
за чим жалітимеш собі
а всі давно забули
2026.07.15
12:06
Як поєднали їх в один святковий день?
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обра
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обра
2026.07.15
11:12
Це ще не все, мій милосердний?
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
2026.07.15
07:17
Дивуюся, а може й не дивуюсь,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
2026.07.15
06:49
Хоч малорухомий
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
2026.07.15
05:49
СПАЛАХ П’ЯТИЙ. ПОВЕРНЕННЯ ЛАСТІВКИ
За вікном-бійницею завірюха раптом почала вщухати. Дике завивання вітру змінилося на глибоку, заворожуючу тишу різдвяних зимових Альп. Останні зерна піску в годиннику її життя стрімко падали донизу.
Боян підвівся з
2026.07.14
21:46
Громаддя
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!
2026.07.14
15:09
Осердна Суть моя - не вперше в тілі -
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.
Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.
Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
2026.07.14
13:19
Прибрали ялинку з центральної площі.
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
2026.07.14
13:08
По ограді плющ плететься,
Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
2026.07.14
11:10
СПАЛАХ ЧЕТВЕРТИЙ. КОРОНА З ПОПЕЛУ. ПРОКЛЯТТЯ.
Голос Бояна впав до ледве чутного, тремтливого шепоту. Старий заплющив очі, наче намагався закритися від картини, яка досі палила його душу вогнем.
***
– Ти підн
2026.07.14
10:52
видихнутий цигарковий дим
який розчиняється у повітрі
мовби пучка солі вкинута до окропу
негода імла яка загортає місто
дедалі ретельніше ген
поетичне натхення котре на хвилину
просотує день безнадійно прозовий
що із цього вам чуття на порозі
який розчиняється у повітрі
мовби пучка солі вкинута до окропу
негода імла яка загортає місто
дедалі ретельніше ген
поетичне натхення котре на хвилину
просотує день безнадійно прозовий
що із цього вам чуття на порозі
2026.07.14
07:25
У просторім помешканні
Вдвох із кішкою мешкаєм,
Оглядаючи з подивом
Речі ті, що знаходимо, -
Відбуваєм повинності -
Взяти деякі й винести...
14.07.26
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Вдвох із кішкою мешкаєм,
Оглядаючи з подивом
Речі ті, що знаходимо, -
Відбуваєм повинності -
Взяти деякі й винести...
14.07.26
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
2026.06.20
2026.06.18
2026.06.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олексій Могиленко (1976) /
Вірші
Сім'я у сквері
У скверику на лавочці
Сидів, чекав на потяг
І лип така приємна тінь
Ховала літнє сонце.
Усі спішили, хто куди:
Додому або з дому.
А я у скверику сидів,
Чекав на потяг довго.
Таких, як я, десятків з два,
Сидять, відпочивають.
Міська притихла суєта,
Щось стиха розмовляють.
У кожного своє життя,
Проблеми і дорога.
Он-до біжить мале дитя,
Щоб голубів сполохать.
Дитячий сміх, уривки фраз,
Гудок протяжний чути.
Ритмічний стукіт всіх коліс –
Ось так завжди і всюди.
Та цю приємну суєту
Сім’я одна змінила.
То жінка, чоловік, дитя
Прийшли і щось просили.
Всі троє, як оті бомжі
Й бідово так одіті.
Замурзані вони, брудні.
О, як так можна жити?
А мама синя на лиці
І ноги, як колоди.
Синок із татом в стороні
Стояли в прохолоді.
На милицях та жінка йшла,
Ледь волочила ноги.
Ще ж молода! – подумав я
І серце зжалося від болю.
О, Боже мій! Невже це гріх
Скалічив так, знівечив.
Я бачив, відвертались всі:
Дорослі і малеча.
Ніхто нічим не допоміг,
В людей свої проблеми.
Забракло їй і сил, і слів
Та й зупинилась серед скверу.
Синок – позвала – підійди.
А він як і не чує.
Із татом вдвох стоять в тіні,
Та мама вже нервує.
-Не йдеш до мене, бо тобі
Вже мама більше не потрібна.
Я знаю, відвернулись всі
З тих пір, як захворіла.
Я прийняла вже сім гармат,
Усе повирізали...
І стала плакать, і кричать,
-Тобі не треба мама.
Синок знітився, закричав
У відповідь до неньки.
Я сльози бачив на очах
Дитячих тих маленьких.
- Ти нам потрібна. Я люблю
Тебе, ми будем разом.
Я кожен ранок принесу
Тобі у постіль каву.
Підбіг до мами, обійняв
За милиці, за ноги.
Хотів заплакать з ними я,
Хотів сказать про Бога.
Але почув ось я слова,
Та жінка каже сину:
- Піду до віруючих я,
Вони мене не кинуть.
У мене одлягло в душі:
Ну, слава Богу, знають
Хто не залишить їх в біді,
Хто їм допомагає.
А ось і потяг підоспів,
Пішли всі на платформу.
Ту жінку ледве затягли
По сходах до вагону.
Поїхали і у вікні
Поліські краєвиди
Вже пропливають... а мені
Всього того не видно.
В очах той хлопчик, років сім…
О, Боже! – я молився –
Не дай пропасти цій сім’ї,
Над ними Ти схилися.
06.05.2013
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сім'я у сквері
У скверику на лавочці
Сидів, чекав на потяг
І лип така приємна тінь
Ховала літнє сонце.
Усі спішили, хто куди:
Додому або з дому.
А я у скверику сидів,
Чекав на потяг довго.
Таких, як я, десятків з два,
Сидять, відпочивають.
Міська притихла суєта,
Щось стиха розмовляють.
У кожного своє життя,
Проблеми і дорога.
Он-до біжить мале дитя,
Щоб голубів сполохать.
Дитячий сміх, уривки фраз,
Гудок протяжний чути.
Ритмічний стукіт всіх коліс –
Ось так завжди і всюди.
Та цю приємну суєту
Сім’я одна змінила.
То жінка, чоловік, дитя
Прийшли і щось просили.
Всі троє, як оті бомжі
Й бідово так одіті.
Замурзані вони, брудні.
О, як так можна жити?
А мама синя на лиці
І ноги, як колоди.
Синок із татом в стороні
Стояли в прохолоді.
На милицях та жінка йшла,
Ледь волочила ноги.
Ще ж молода! – подумав я
І серце зжалося від болю.
О, Боже мій! Невже це гріх
Скалічив так, знівечив.
Я бачив, відвертались всі:
Дорослі і малеча.
Ніхто нічим не допоміг,
В людей свої проблеми.
Забракло їй і сил, і слів
Та й зупинилась серед скверу.
Синок – позвала – підійди.
А він як і не чує.
Із татом вдвох стоять в тіні,
Та мама вже нервує.
-Не йдеш до мене, бо тобі
Вже мама більше не потрібна.
Я знаю, відвернулись всі
З тих пір, як захворіла.
Я прийняла вже сім гармат,
Усе повирізали...
І стала плакать, і кричать,
-Тобі не треба мама.
Синок знітився, закричав
У відповідь до неньки.
Я сльози бачив на очах
Дитячих тих маленьких.
- Ти нам потрібна. Я люблю
Тебе, ми будем разом.
Я кожен ранок принесу
Тобі у постіль каву.
Підбіг до мами, обійняв
За милиці, за ноги.
Хотів заплакать з ними я,
Хотів сказать про Бога.
Але почув ось я слова,
Та жінка каже сину:
- Піду до віруючих я,
Вони мене не кинуть.
У мене одлягло в душі:
Ну, слава Богу, знають
Хто не залишить їх в біді,
Хто їм допомагає.
А ось і потяг підоспів,
Пішли всі на платформу.
Ту жінку ледве затягли
По сходах до вагону.
Поїхали і у вікні
Поліські краєвиди
Вже пропливають... а мені
Всього того не видно.
В очах той хлопчик, років сім…
О, Боже! – я молився –
Не дай пропасти цій сім’ї,
Над ними Ти схилися.
06.05.2013
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
КАРТА САЙТУ | Щодо "Майстерень" | Щодо Поезії | Поетичні дійства. Відзначення, конкурси | Щодо СЦЕНИ" | КОНТАКТИ
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.0851 seconds
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.0851 seconds