Дякую, пане Іване. Мені дуже сподобався Ваш коментар на чийсь вірш, написаний раніше. Ви тоді написали: "У безнадійному намірі бути тим, чим вона ніколи не була, Росія готова знищити увесь світ". Це мудро, влучно, стисло.
Чи можна його взяти за епіграф до цього вірша (якщо ні, то я не ображусь). :)Я можу вказати або не вказати Ваше прізвище, це як Ви захочете.

Це треба вирости, змінитися, а мінятися тяжко, боляче і ніхто не хоче, хіба що щось змусить. Українці ось мусять (і то не всі), росіяни поки-що — ні.

Коли розмовляєш із ними, натикаєшся на відкрите або сяк-так завуальоване відчуття зверхності щодо українців. Коли починаєш розбиратися, то виявляється, що це тому, що вони "духовніші", бо у них "світового значення література" (та, яка ще з 19-го століття, їм так постійно говорили у школі), хоча знають вони цю літературу дуже приблизно і, головне, що вона ніякої ролі в їхньому житті не відіграє, ніяк із ним не перетинається. Один коментатор, пам'ятаю, прямо заявив, що, хоч він уже літня людина, він завжди буде триматися тих поглядів на Радянський Союз, які йому прищепили ще в дитячому садочку. Страшно подумати, що війна йде через 85% підтримки населенням Путіна, а підтримка ця — через імідж самих себе, який не відповідає дійсності, через "чіпляння" за старі ідеї, через образу на "хто не скаче, той москаль".
І Крим був не подарований, а скоріше нав'язаний Україні, яка єдина могла навести лад у цій кам'янистій безводній пустелі.
Дякую за розуміння. Я читала Ваш вірш, і, пам'ятаю, він мене приємно здивував. Я не чекала покаяння з їхнього боку.Думаю, що, на жаль, це тільки поодинокі випадки.

Дякую за розуміння.