Вона сиділа на даху
І то було їй до смаку,
Вона сиділа та дивилася на сонце.
В її очах був сум і щем
І задихалась від проблем
Давно вже мріяла стрибнути у віконце…
Щодня виходила на дах,
Щоб обернутися на прах,
Та не наважившись ридала у хустину.
Так тривало який час,
І узрів її в амфас
Художник,що мріяв про шедеври та картини.
Він малював її у профіль,малював її в амфас,
Малював її він довго,
Малював її не раз -
Художник,що був родом із Монмартра.
І поки той там малював,
Митець пісні пером писав,
Щоб їй їх заспівати,як Синатра.
Повернувшись один раз,
Вона побачила в той час:
Біля дверей лежали лист і ще картина.
В листі не було інших тем,
Окрім «позбутися проблем»,
Зізнань і пісень про вічнеє кохання.
Душа її вмить розцвіла,
Сльоза від щастя потекла
І подивилася вона на ту картину.
Так їй сподобалась вона,
Що її голос застогнав,
І закортіло народити собі сина.
І вийшла заміж за митця,
Вродила сина від творця отої самої чудової картини…
Один її все малював,
Митець вірші їй все писав
І ревнував її скажено, як Отелло.
І ось урвавсь терпець митця
Та відправив к праотцям
Коханця та порубане на друски її тіло.
Ще її сина порубав
І ту картину розірвав -
Померла дівчина — здійснилась її мрія.
Митець плакав і ридав,
Волосся своє він зривав -
Бо вперше сильно покохав,
Та з'ясувалося, що дівчина — повія.