Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.16
23:43
заманулося приблуді
прогулятися між люди
чи змінилося щось раптом
інший тренд аспект
чи фактор
хто просунувся на моді
хто зашився на городі
хто просвітлення зазнавши
прогулятися між люди
чи змінилося щось раптом
інший тренд аспект
чи фактор
хто просунувся на моді
хто зашився на городі
хто просвітлення зазнавши
2026.09.16
21:49
Спека безглузда розпечене місто тримає в лещатах.
Дихати нічим і нікуди бігти — нудьга неминуча.
Втрата свободи, надії й дороги до відступу втрата
Сенсів нових набуває й висвітлює правду разючу.
Час витікає крізь пальці, для вічності лиш нескінченни
Дихати нічим і нікуди бігти — нудьга неминуча.
Втрата свободи, надії й дороги до відступу втрата
Сенсів нових набуває й висвітлює правду разючу.
Час витікає крізь пальці, для вічності лиш нескінченни
2026.09.16
18:50
А вересень, мов злодій,
зайшов у літній ліс.
У пазусі
рапсодій
журних сюди приніс.
Міняти колір кронам
намірився тихцем.
Не стрівши заборони,
зайшов у літній ліс.
У пазусі
рапсодій
журних сюди приніс.
Міняти колір кронам
намірився тихцем.
Не стрівши заборони,
2026.09.16
17:31
Дубова карета та пара волів —
Куди ми втечем з осередку ланів?
Кому сповідаємось в ніч серед зір,
Як сонце сховає себе межи гір?
Вози при дорозі, краватки коней,
Чи стрінеться нам на шляху Апулей*
В часи полохливі непевних мірил,
Куди ми втечем з осередку ланів?
Кому сповідаємось в ніч серед зір,
Як сонце сховає себе межи гір?
Вози при дорозі, краватки коней,
Чи стрінеться нам на шляху Апулей*
В часи полохливі непевних мірил,
2026.09.16
16:34
. І
Закони – альфа і омеґа
про береги та обереги
людей і нелюдів, однак
вони виконуються як
дитячі іграшки у лєґо
у клоунаді про бардак.
Та не сміємося наразі,
Закони – альфа і омеґа
про береги та обереги
людей і нелюдів, однак
вони виконуються як
дитячі іграшки у лєґо
у клоунаді про бардак.
Та не сміємося наразі,
2026.09.16
14:45
Нашіптує безсоння повсякчас
натхненних віршів сонячні сюжети.
Ще пам'ятаю, як кружляли вальс
і відривались від землі на злеті.
Хотілося, щоб свічка воскова
на підвіконні танула до ранку
і наодинці мовились слова —
натхненних віршів сонячні сюжети.
Ще пам'ятаю, як кружляли вальс
і відривались від землі на злеті.
Хотілося, щоб свічка воскова
на підвіконні танула до ранку
і наодинці мовились слова —
2026.09.16
14:00
Безкрила осінь, безвиїзна осінь.
Олешки в блокаді їстоньки просять.
Сухариків банка - запас золотий.
Ні світла, ні газу, куди їм іти,
Як міни повсюди, зиркають вирви,
Снаряди летять. Хіба люди винні?
Будинки зруйновані. Щит це живий.
Виснажлива осі
Олешки в блокаді їстоньки просять.
Сухариків банка - запас золотий.
Ні світла, ні газу, куди їм іти,
Як міни повсюди, зиркають вирви,
Снаряди летять. Хіба люди винні?
Будинки зруйновані. Щит це живий.
Виснажлива осі
2026.09.16
13:37
Відрахунок ведеться на долі секунди.
Щось повинно відбутися саме тепер.
Ці секунди, як лицарі, в лати закуті.
Я поглянув у даль і в знемозі завмер.
Може, випити залпом гіркої цикути.
Я прорвався у небо, у вічний етер.
Щось повинно відбутися. Маятн
Щось повинно відбутися саме тепер.
Ці секунди, як лицарі, в лати закуті.
Я поглянув у даль і в знемозі завмер.
Може, випити залпом гіркої цикути.
Я прорвався у небо, у вічний етер.
Щось повинно відбутися. Маятн
2026.09.16
08:39
Яблуня з червоними плодами золотіє під моїм вікном.
Чуєш, Боже, осінь цими днями
[попри рев тривог і гніву гамір]
ллється долу яблучним вином.
Бачиш, Боже, крізь густіші тіні сонця пробиваються мечі.
Ці мечі – похмурих днів святині
[як вони на
Чуєш, Боже, осінь цими днями
[попри рев тривог і гніву гамір]
ллється долу яблучним вином.
Бачиш, Боже, крізь густіші тіні сонця пробиваються мечі.
Ці мечі – похмурих днів святині
[як вони на
2026.09.16
06:58
Мій війною утомлений слух знов налякано ловить
Монотонне дзижчання "шахеда" в загуслій пітьмі.
Його тінь смертоносна несеться вздовж схилів Дніпрових,
Маневруючи звично, а іноді лиш по прямій.
А за мить мій напружений слух чує радісно тишу
І тремтл
Монотонне дзижчання "шахеда" в загуслій пітьмі.
Його тінь смертоносна несеться вздовж схилів Дніпрових,
Маневруючи звично, а іноді лиш по прямій.
А за мить мій напружений слух чує радісно тишу
І тремтл
2026.09.15
23:58
Знайомі скрипалі —
квартет —
мелодію заграли:
була глибінь, а потім — злет,
сум з радістю в спіралі,
лелечий голос з-під небес,
русалчин тихий з моря.
В любові вмер хтось і воскрес,
квартет —
мелодію заграли:
була глибінь, а потім — злет,
сум з радістю в спіралі,
лелечий голос з-під небес,
русалчин тихий з моря.
В любові вмер хтось і воскрес,
2026.09.15
23:17
шуз у тебе оксамитний
черевики знамениті
згляд немов наркот
& швидкий твій фрік-джайв, ха
стукаю, не чуєш? у твоє вікно
стукаю, не чуєш? у твої двері, ов
стукаю, не чуєш? у бруді вуличним
ей
черевики знамениті
згляд немов наркот
& швидкий твій фрік-джайв, ха
стукаю, не чуєш? у твоє вікно
стукаю, не чуєш? у твої двері, ов
стукаю, не чуєш? у бруді вуличним
ей
2026.09.15
22:44
твої стосунки із пеклом
нічим вони не інакші
ніж у віршарів типових
нехай собі гумористів
якщо не хочеться кави
нормально попити чаю
простої води лигнути
чому би не з водогону
нічим вони не інакші
ніж у віршарів типових
нехай собі гумористів
якщо не хочеться кави
нормально попити чаю
простої води лигнути
чому би не з водогону
2026.09.15
17:57
Чоловік пішов до лісу
Грибів позбирати,
Аж на нього стриб – гадюка
Й ну його кусати.
Душу й тіло змордувала,
До серця дістала,
Нижче пояса вкусила
Грибів позбирати,
Аж на нього стриб – гадюка
Й ну його кусати.
Душу й тіло змордувала,
До серця дістала,
Нижче пояса вкусила
2026.09.15
17:53
Новітній сніг пішов для нас неждано,
Укривши сподівання на весну.
Новітній сніг, як істина жадана,
Яка покрила душу вогняну.
Літопис тиші пише ця негода,
Хорали душ, поеми небуття.
Романи вічності здобули гордість
Укривши сподівання на весну.
Новітній сніг, як істина жадана,
Яка покрила душу вогняну.
Літопис тиші пише ця негода,
Хорали душ, поеми небуття.
Романи вічності здобули гордість
2026.09.15
09:45
Прохолода вечорова,
Шурхіт підошов, -
То спалахує розмова,
То тьмяніє знов.
Мов троянда червонієш
Поруч юна ти, -
Радість, смуток і надію -
Все пізнати встиг.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Шурхіт підошов, -
То спалахує розмова,
То тьмяніє знов.
Мов троянда червонієш
Поруч юна ти, -
Радість, смуток і надію -
Все пізнати встиг.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анна Віталія Палій (1965) /
Проза
Про чотирьох подорожніх
У той час недалеко звідти їхав возом мірошник битим шляхом додому. Найшло колесо на камінь, трісло і злетіло. Змушений був зупинитися, щоби його направити. Лагодив, поки не стемніло, та й не полагодив. Вирішив, що мусить тут-таки заночувати. Випряг і спутав коней. А сам накрився киреєю і примостився на возі спати.
Зрання встав, умився росою і пішов до коней. А там побачив велику неприємність: за ніч одного коня на смерть загризли вовки. Іншого знайшов віддалік уцілілого. Почав нарікати, що, не досить, що колесо трісло, то ще й коня втратив. Але, нема ради, треба направити колесо. Ще й до нього прибився якийсь піший і попросив підвезти. І поки ладилося, піший, який мав зі собою все необхідне, напік на вогнищі картопель і витягнув із торби трохи сала.
Саме тоді, як добряче підкріпилися, поскладали все необхідне на віз і вже збиралися рушати, наздогнав їх третій, що мандрував дорогою. Спитав, чи не візьмуть і його на гарбу. Господар погодився.
Їдуть дорогою, а візник все нарікає, що вовки коня загризли.
– Не нарікай, – каже йому той, що недавно підсів, – бо то є ліпше для тебе, що так сталося.
– Що ліпше? Що колесо зломилося, чи що коня загризли? Був би ще вчора вдома, а так щойно-во вертаюся, – не вгавав мірошник.
– Я тобі скажу, чому ліпше, як до нас на віз підсяде ще й четвертий подорожній. А те буде аж-но за тим грабовим гайочком, що видніється попереду.
Двоє інших нічого на те не відповіли. Але коли за грабчаком гарба наздогнала четвертого і той попросився з ними під’їхати, візник не втримався.
– Ну, тепер мусиш мені сказати, чого то мені ж ліпше, що колесо поломилося в дорозі, і що мого коня загризли вовки, і я тепер мушу одним вертатися додому.
– Та того, – каже третій чоловік, – що, якби не трісло колесо, то ти під вечір вже би звернув з битої дороги вліво, попри сосни, до свого села. А там ті вовки, що з’їли твого коня, наздогнали б тебе і вискочили б на воза. Що тоді було би?
– Та з’їли би мене, певно, перше, ніж до коней добралися б.
– Правильно мислиш. Так і було б.
– А ти звідки те знаєш? – не втримався прочанин, бо то саме він готував картоплю.
– Я – Час. А час мусить знати все: і що було, і що є, і що буде.
Довго усі четверо їхали мовчки. Хто напівдовіряв, а хто в думці і заперечував. Далі завів мову прочанин:
– Що є нам перед очима, те ми і сами бачимо. Якби йому не поломилося колесо і не полакомилися конем звірі, то і я би пішки йшов.
– То тобі невелика нагорода за той срібняк, що випав з твоєї кишені коло криниці. Бо він урятує життя. Рівно через рік його знайде молодий чоловік, жінка якого довго не зможе розродитися. У нього не буде грошей, щоби заплатити лікареві. Але захоче напитися води – срібло зблисне на сонці, і він його дістане. Так не тільки дитя, а й жінка буде порятована. Після того у них народяться ще два хлопчики. Один із них на війні врятує життя твого сина, – мовив Час до четвертого чоловіка, який досі ще не вимовив ні слова. – Якщо не вчиниш того, що зараз плануєш зробити.
– А якщо вчиню? – похмуро спитав той.
– То старшого сина уб’ють на війні. А тебе – набагато скоріше.
Знову запанувала мовчанка.
– А молодший житиме?
– Житиме, якщо у тяжкому сирітстві не зіб’ється з праведного шляху.
– Спини, – то четвертий звернувся до фірмана, зіскочив із воза і повільно почвалав дорогою назад.
А троє на возі ще довго сиділи без мови, аж поки не довелося звертали вліво, попід соснами, на шлях, що вів до мірошникового села. Там Час зійшов і подався прямо. Візник вже навздогін йому ще крикнув:
– Часе, а за що то мене вовки мали з’їсти?
– Та мірошникуванням заробив. Але ще маєш час виправитися.
Двоє дивилися йому вслід, поки постать Часу не зникла за деревами.
– Коби його вовки не перестріли.
– Він із тих, що і вовків переживе.
Фіра зрушилася і потряслася по вибоїстій дорозі до села.
26. 02. 2017р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про чотирьох подорожніх
Оповідання-притча
Один прочанин, який ішов собі через луки, натрапив на добре вимощену камінням криницю з чистою водою. Нахилився, щоби зачерпнути джерелиці, і з його одягу випала срібна монета та впала у воду. Пробував дотягнутися, але побачив, що не зможе. Криниця була надто глибокою. То подумав, що хай та монета там і залишається, може, комусь на добру справу знадобиться. Та й пішов далі.
У той час недалеко звідти їхав возом мірошник битим шляхом додому. Найшло колесо на камінь, трісло і злетіло. Змушений був зупинитися, щоби його направити. Лагодив, поки не стемніло, та й не полагодив. Вирішив, що мусить тут-таки заночувати. Випряг і спутав коней. А сам накрився киреєю і примостився на возі спати.
Зрання встав, умився росою і пішов до коней. А там побачив велику неприємність: за ніч одного коня на смерть загризли вовки. Іншого знайшов віддалік уцілілого. Почав нарікати, що, не досить, що колесо трісло, то ще й коня втратив. Але, нема ради, треба направити колесо. Ще й до нього прибився якийсь піший і попросив підвезти. І поки ладилося, піший, який мав зі собою все необхідне, напік на вогнищі картопель і витягнув із торби трохи сала.
Саме тоді, як добряче підкріпилися, поскладали все необхідне на віз і вже збиралися рушати, наздогнав їх третій, що мандрував дорогою. Спитав, чи не візьмуть і його на гарбу. Господар погодився.
Їдуть дорогою, а візник все нарікає, що вовки коня загризли.
– Не нарікай, – каже йому той, що недавно підсів, – бо то є ліпше для тебе, що так сталося.
– Що ліпше? Що колесо зломилося, чи що коня загризли? Був би ще вчора вдома, а так щойно-во вертаюся, – не вгавав мірошник.
– Я тобі скажу, чому ліпше, як до нас на віз підсяде ще й четвертий подорожній. А те буде аж-но за тим грабовим гайочком, що видніється попереду.
Двоє інших нічого на те не відповіли. Але коли за грабчаком гарба наздогнала четвертого і той попросився з ними під’їхати, візник не втримався.
– Ну, тепер мусиш мені сказати, чого то мені ж ліпше, що колесо поломилося в дорозі, і що мого коня загризли вовки, і я тепер мушу одним вертатися додому.
– Та того, – каже третій чоловік, – що, якби не трісло колесо, то ти під вечір вже би звернув з битої дороги вліво, попри сосни, до свого села. А там ті вовки, що з’їли твого коня, наздогнали б тебе і вискочили б на воза. Що тоді було би?
– Та з’їли би мене, певно, перше, ніж до коней добралися б.
– Правильно мислиш. Так і було б.
– А ти звідки те знаєш? – не втримався прочанин, бо то саме він готував картоплю.
– Я – Час. А час мусить знати все: і що було, і що є, і що буде.
Довго усі четверо їхали мовчки. Хто напівдовіряв, а хто в думці і заперечував. Далі завів мову прочанин:
– Що є нам перед очима, те ми і сами бачимо. Якби йому не поломилося колесо і не полакомилися конем звірі, то і я би пішки йшов.
– То тобі невелика нагорода за той срібняк, що випав з твоєї кишені коло криниці. Бо він урятує життя. Рівно через рік його знайде молодий чоловік, жінка якого довго не зможе розродитися. У нього не буде грошей, щоби заплатити лікареві. Але захоче напитися води – срібло зблисне на сонці, і він його дістане. Так не тільки дитя, а й жінка буде порятована. Після того у них народяться ще два хлопчики. Один із них на війні врятує життя твого сина, – мовив Час до четвертого чоловіка, який досі ще не вимовив ні слова. – Якщо не вчиниш того, що зараз плануєш зробити.
– А якщо вчиню? – похмуро спитав той.
– То старшого сина уб’ють на війні. А тебе – набагато скоріше.
Знову запанувала мовчанка.
– А молодший житиме?
– Житиме, якщо у тяжкому сирітстві не зіб’ється з праведного шляху.
– Спини, – то четвертий звернувся до фірмана, зіскочив із воза і повільно почвалав дорогою назад.
А троє на возі ще довго сиділи без мови, аж поки не довелося звертали вліво, попід соснами, на шлях, що вів до мірошникового села. Там Час зійшов і подався прямо. Візник вже навздогін йому ще крикнув:
– Часе, а за що то мене вовки мали з’їсти?
– Та мірошникуванням заробив. Але ще маєш час виправитися.
Двоє дивилися йому вслід, поки постать Часу не зникла за деревами.
– Коби його вовки не перестріли.
– Він із тих, що і вовків переживе.
Фіра зрушилася і потряслася по вибоїстій дорозі до села.
26. 02. 2017р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
