Новинами зіжмакані думки
   впиваються, примушують до росту.
Втопаєш у безвиході нічній --
   і бачиш пересохлими очима,
як сходяться ворожих дві руки,
   мов механізм, заведено і просто
на схриплому у валці світовій,
   надсадженому горлі пілігрима.


У кожного – чистилище своє:
   у мстивих, перебіжчиків, героїв;
насмішники у натовпі бредуть,
   із губ своїх не витерши зловтіхи.
Урочий час у мороці проб’є,
   і рушить всяк – без голосу і зброї,
забравши все добро своє і лють,
   туди, де вищі запити і віхи.


Ми жертвували частками себе,
   мільйонами безмовних і зотлілих,
заради прав на ситий самоплин
   і на подачку вічного дитинства.
Прозорий дзвін розхитано гуде,
   щоденності основи побіліли,
не вирісши, ти платиш сорок цін
   за прикру школу пізнього учнівства.


І ось уже -- пронизливий тунель,
   без права на повернення і відчай.
Чи досягнемо світла у кінці,
   чи згинемо без сили і без руху?
Чи зійдуть над антенами осель,
   над вбогим і занедбаним узбіччям
танцюючі мигливі пломінці
   з незримих рук одержаного духу?


2017