Іван Іванович Давиденко

БЛАЖЕНСТВО СВОЄЇ ВАГИ (оригінал)

На небі вже зорі, наче від страму,
Судачать про темну подію внизу,
Узріли чужу, застелену пляму,
Що місить в місиві багнюку й красу.

Так солодко люди, в тузі заснули,
Життя усипили від глуму, від сну,
Дорогу до храму з двору забули,
До Бога не ходять не скорять стіну.

Щоб серцем узяти проміння своє,
Неначе данину життєву з небес.
Що сяєво має, що радість дає,
Що щастя збирає із вищих чудес.

Щоб люди устали, щирі у диві,
Веселі у честі набрались снаги.
Молінь прочитали радо і чтиво,
Узяли блаженство своєї ваги!

Власна бліда копія

На небі світила сховались од страму,
А люди все пишуть і пишуть віршІ.
Купують паперу собі кілограми -
Я теж разом з ними сонет накришив.

Так солодко люди у льолях поснули,
Хропе голічерева ситий мужлан.
Гуде голова моя, наче той вулик,
Шумить від думок, наче злий океан.

Аби читача потримати за вим'я,
Угнати у ступор "красою" вірша,
Я музу припну мотузком до коліна
Аби не стрибало як дике лоша.

Та люди схопилися, мов з переляку -
Високі мудрульки їм не до снаги.
Лиш жалібно виє з-за тину собака
І тягне шкарпетку з моєї ноги.