Не з Майдану пишу, та від слів і не віє любов’ю!
Навіть тут, у раю, некомфортно одначе мені.
Злість і туга мої червоніють гарячою кров‘ю.
Неспокійно душі і на небі, у вічному сні.

Ниють зламані крила, не гояться зболені рани,
зовсім став неможливим крилатий політ в майбуття.
Я тепер зрозумів - ми тоді розірвали кайдани,
дарували народу можливість змінити життя.

Але брешеш чому і крадеш нарочито-безмірно?
Чи плекаєш надію - все зійде ізрештою з рук?!.
До одвічних сувоїв буття неодмінно, невпинно,
похвилинно записано, Петрику, кожен твій рух.

Вже не в силах сьогодні нічого я більше зробити,
але знай, що не будуть безкарними всі твої дні.
Обіцяю у снах твоїх бути щоночі, щомиті,
Україна допоки конатиме в горі й війні.

Я до тебе пишу і писати довіку ще буду,
доки Неньку терзатимеш з любими друзями ти.
Доки мла не впаде і прокинуться згорені люди,
доки сонце не зійде й не згинуть закляті „брати“.
Доки землю все ритимуть вперто криваві кроти!

листопад, грудень 2016