У студентські часи, навчаючись кілька місяців у Оломоуцькому та Празькому університетах, мені в око потрапили чеські поминальні клепсидри – великі аркуші рукописних некрологів, виставлених перед будинками на вулицях, з обов’язковими ритуальними живими червоними трояндами, переламаними і обвитими чорними стрічками, з незмінним надписом, що рівнозначний українському «Вічная пам’ять» - «Кdo byl milowan, neni zapomenout», що в перекладі звучить:
«Хто був коханим, не є забутим»!

Як проминальність цю нам відбути –
«хто був коханим, не є забутим»…
Не є забутим, не є пропащим
Все те, що рідне, все те, що наше.
Тож, а чи бути, а чи не бути –
«хто був коханим, не є забутим».

Життя минуще – нетлінні тру́ди –
«хто був коханим, коханим буде».
Душа нетлінна, як колисанка:
Біла сорочка та й для Іванка…
Обітовані і в криптах рути –
«хто був коханим, не є забутим».

…О шквали бранні, на списах – груди –
Хто був коханим, коханим буде…
Сочить-ятриться незгойна рана –
Хтось був «коханий», була «кохана»…
І в день, і в темінь їх окрик чути:
«Хто був коханим, не є забутим»!

Є і по смерті в тім насолода –
Земля кохана, кохана врода…
З очей спадає луда облуди –
Хто був коханим, коханим буде!

Усі кохані в часи прощальні –
Непроминальні, непроминальні…
Усім жаданим – жаданим бути –
«хто був коханим, не є забутим».

(Зі збірки громадянської лірики
"Непроминальність, або Енколпіони для душ".
- Львів:Сполом,2017)