Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
І гар їдкий пожеж,
А ти, життям затурканий,
Утомлено живеш.
Вздовж згарищ, межи вирвами,
Повз ці й оті пости, -
Продовжуєш настирливо
То їхати, то йти.
Те, що написали руки втомлені.
Я почув незайману весну
У голосовому повідомленні.
Це - відлуння молодих років,
Де бажанням пахли трави скошені.
Та чому за стіл я раптом сів
У нашій країні вбивають за правду.
А світ крізь картинно опущені брови
Цінує прибутки, біткоїни, нафту.
Завжди так було - не змінилось нічого.
Нависла кривавих сторіч веремія.
Не любо своє, бо в холопів чужого
риби плавали мовчки
якого кричати рибі-от
для чого навіщо тощо
під водотовщею кригою
у будь-який час дня і ночі
сам би любив плисти рибою
де-небудь незаморочливо
Повз проходиш знову.
Моя душа зривається услід,
в осінню, теплу, золоту обнову,
та раптом розбивається об лід.
І що тобі, скажи, до мого болю?
Чуже навік скалічене крило.
Скасовую чужі, свої борги вертаю.
Наснилося – ключі од раю маю,
Та ті ключі щодалі заховаю...
...Які ж бо заміцні закови ці земні.
писати вірші
літо має звичку
пролітати непомітно
ось вчора ще був останній дзвоник
і ми ласували черешнями
а сьогодні вже причетні святкують
день шуфутінського
в ранішні майстерні,
де малюються святково
небеса пастельні.
Зеленіють аж за обрій
трави мерехтливі.
Цвіркуни бриньчать хоробрі
котить пісню краями дорога,
за кибиткою курява йде,
а циганська земля десь у Бога -
тільки він добре відає де...
Ай не гріш, не гніздечко нагріте
не замінять цигану коня,
Як вітер вітру емпірею
У відгалуженнях Морфея,
Де синергічний живопліт
І міль, що припадає пилом, —
Не вдвох, не втрьох,
Можливо, дивом —
Під давнім словом незрадливим
Зими епічної, важкої,
Як покарання за гріхи.
Не вибратися нам із колій.
Спадають краплі й матюки.
Співає крига колискову.
Останні помахи зими,
Мимовільною вийшла стріча.
Та твій образ зі серцем зрісся –
Із розсудливістю протиріччя…
Глузд здоровий давно в ігнорі,
Він забути тебе шепоче.
Попри це, я тобою хворий,
Рожевим небо розцвіло… Зоря займається…
Десь мріє човник… і весло… А серце – крається…
Ну от… вже знову на порі осіннє марево,
І на руках… і на пері – рахманне зарево…
Твій біль на кінчику пера жаріє-леститься
Сплять вже ліси та степи,
Спати слухняно лягла
Поміж сестричок бджола,
І в зоопарку бізон
Також поринув у сон.
Спи, люба донечко, - спи.
заради миру
й хтось поширив
хай нелогічно хоч непросто
дожити не згубивши віри
коли дощить і ллє за комір
і знову пролетіло літо
коли не пишеться у розмір
вусаня катати.
Поскидали рюкзаки,
узяли санчата.
Повсідалися обоє,
а між ними — кіт.
Полетіли вниз стрілою,
аж іскриться слід.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
"Я пригадала пісню Льореляй..."
«Льореляй» (німецькою «Loreley» або «Lorelei») – це назва скелі на східному березі Рейну. Крута скеля-урвище була розташована в найвужчій частині річки Рейн – між Швейцарією та Північним морем, за 90 км від міста Франкфурт-на-Майні. Сильна течія і скелястий берег історично ставали місцем трагічних історій мореплавців та риболовців форелі (у чистих водах Рейну водилися саме форелі), у цьому дивному «зачарованому» місці розбивалося безліч човнів. Тому, за старогерманською легендою, «Льореляй» – це також ім'я однієї із прекрасних русалоподібних Дів Рейну, які прекрасним співом заманювали мореплавців на скелі, подібно до сирен в давньогрецькій міфології.
Звукопис назви «Льореляй» поєднує два німецькі слова: «lureln»-«люрельн» (на місцевому діалекті – «шепотіти») і «lеі»-«ляй» («скеля»). Таким чином, «Льореляй» з давніх часів сповіщала про те, як «шепоче скеля». Ефект шепотіння був спричинений водоспадом, який існував у цій місцевості аж до початку XIX століття.
Великий німецький поет Генріх Гайне оспівав Русалку-Льореляй в своїй відомій однойменній поезії, котру знає кожен представник цього етносу від старого до малого:
«Ich weiß nicht, was soll es bedeuten,
Daß ich so traurig bin;
Ein Mährchen aus alten Zeiten,
Das kommt mir nicht aus dem Sinn…»
(Heinrich Heine «LORELEI»)
«Не знаю, що сталося нині,
Чому я трагічний… сумний –
Згадались казки́ старовинні
І Рейну тривожний прибій…»*
(Генріх Гайне «ЛЬОРЕЛЯЙ»)
Heinrich Heine «LORELEI»
Я пригадала пісню Льореляй:«Сюди, юначе, човен направляй,
до цих навислих, наче мари, скель,
я в сіті зажену тобі форель…».
Міфічний клич летючої сирени…
Русалки несполохана краса –
І тіл мужських офіра, чи яса,
Посеред вод двуликої арени…
Скелястих мар чи привид, чи фантом –
Безцінний дар?.. чи мрії безталання?
Чи тлін і штиль?.. чи смерч і бурелом? –
Той погляд платонічного кохання…
Fáta morgána!.. Лебеді летять –
Та скелі непомильно проминають…
Вони ніколи краху не зазнають,
Бо їм відкрита неба благодать!
…Лиш ті, що заблудили й не знайшли,
що чорних вод шумке вино відпили,
за крок від мар… від скелі… від могили
благали час «спинись і ниспошли!» --
і чули спів… і бачили Її –
вона їм все одне і теж співала:
«Допоки зірка в небі не вставала,
Направ човна до сеї течії!».
…І човен стрімголов летів на скелі:
«Прощай, юначе! Душенько, гуляй…».
(Коли пірнеш на дно… у світ форелі –
Збагнеш химерну пісню Льореляй).
* вільний переклад оригіналу цитати - авторський (І.В.)
(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
