О, Музо… О, Мадонно… О, богине…
Останній промінь сонця стигне… гине
чиясь душа у мряці колотнеч,
у пошуках провидців і предтеч…
Безсило скрипка скрип свій посилає –
а серце так невтолено волає…
До неба ж – годі, бо – тягар землі,
бо ми – такі малі, такі малі,
і мало в нас величного, святого…
А ти світи… Бо що зорі до того,
що хтось волів сягнути – та не зміг,
і чийсь безсилий клич у землю ліг.

...Коли замовкне скрипка, зрине спів.
Про що той спів і хто його співає?
Чи жінка, чи богиня – світ не знає,
не знає небо, люди – й поготів.
У співі тім немає ложних слів.
Лишень тонка печаль крадеться нишком.
Мадонна… чи Меланка, чи Оришка,
а в верболозі – тріо солов’їв.
Богине… Музо… Ти – зоря чи туча?
Верни до себе світ отой дрімучий,
Співучий і плакучий – як коли…
До чого люди скрипку довели!

… А ти світи… Тобі видніше з неба,
яка офіра, віра і потреба
почути соло сонцесяйних німф –
(нехай це буде сон, легенда, міф) –
торкнути скрипку вмілою рукою,
щоб аж луна дзвеніла над рікою, -
зажити раю… Зоре, освяти…

… А ти світи… світи… і освіти
у німбі образ Жінки-Берегині,
чи Музи, чи Мадонни, чи богині…

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)