Чи є сенс триматися за минуле, коли в теперішньому нема майбутнього?
Коли погляд на твоє оголене тіло такий, ніби чужа людина споглядає тебе. Коли нема у ньому захвату і обожнювання, того, до якого ти добре звикла. Коли мають вагу слова мами, яка не в змозі відпустити єдиного сина в доросле життя і дозволити йому любити іншу жінку.
Де та сама точка відліку, коли все летить шкереберть?
І слова «люблю» стають фальшивими і непотрібними. Подумки прокручуєш три роки стосунків, які закінчуються. Мама, твоя мама, так і не звикла за ці три роки до мене, надто міщанки і інтелігентної.
Їй нема зі мною про що говорити. Власне, як і тобі. В сільській місцевості уміють «виживати», а я хочу жити.
Я хочу радіти життю! Не для мене оте безкінечне виживання, на яке прирікатиме спільне життя з тобою і мамою – чужою тіткою для мене. Її антипатія зіграла свою роль. Вирішувальну.
Вона оголила твоє ставлення до мене, як і моє… небажання такого терпіти. І нехай я звикла до тебе, довіри до тебе, і плачу сьогодні, але я не можу собі дозволити похоронити себе заживо!
Я маю зібратися з силами, окріпнути духом, і відпустити тебе. І звільнити себе.
Так буде краще для нас обох.
Але я збережу, чуєш, все те добре, що було між нами, в пам’яті. Йди з миром!