Те, що я зараз напишу на фоні Калинівської трагедії сьогодні може видатися комусь таким незначним і навіть нікчемним, але ця ситуація не йде у мене з голови із самого ранку. Зразу ж попереджаю, що усі, хто буде намагатися переконати мене, як ми гарно живемо будуть видалені з друзів. Не можу про це мовчати, бо за цією долею стоять мільйони і це , мабуть, не буде перебільшенням.
Поверталася вранці з ринку 0зерка, так, як там хоч курку дешевшу можна ще на бульйон купити. Як не економила і не роздумувала над кожною покупкою, а третину пенсії, тобто 600грн. на ринку залишила і усі мої покупки умістилися у один рюкзак. Живу на околиці, не доїхати і не дійти, тож доводиться запасатися продуктами хоч на деякий час, бо магазинів поряд немає. До АТБ найближчого, що по дорозі до міста 10км, та і ціни там уже дуже кусаються, особливо для пенсіонерів. Отож іду у гірких роздумах, що попереду ще майже місяць до пенсії, а у мене залишилася тільки тисяча грн. Чи буде те підвищення пенсії чи ні, а підвищення цін на продукти уже відбулося і значне і знову невідомо що попереду.
Прийшла на свою зупинку і чекаю маршрутне таксі, що у сторону м.Підгороднє,а напроти тротуар замітає немолода жінка, вірніше не замітає, а огризком стертої мітли шкребе по асфальту. Я досвідченим оком спостерігаю за нею, бо і самій доводилося таку роботу робити і через деякий час не витримую і запитую: - А чому Вам не видадуть нормальну мітлу, якою б Ви один раз махнули замість десяти і Вам було б набагато
легше. Жінка зупинилася і підійшла ближче до мене і я придивилася до неї уважніше. Чистенько охайно одягнена і з виду перед пенсійного віку, а обличчя бліде, виснажене.
-Та ніхто мені нову мітлу не купить, бо вони платять мені 150грн за тиждень. Я подумала, що недочула, і перепитала, жінка підтвердила свої слова. Тоді я зауважила, що це знущання і вона не повинна це терпіти, на що жінка відповіла, що у неї плачевна ситуація. Обійшла море установ, але у її майже 57років ніхто на роботу не бере, а пенсії ще немає. Просила, щоб призначили раніше, не дають, а за що жити, дочка також тимчасово безробітна, намагаються продати дачу, хоч і вона годувальниця, але ніхто не купує. Взагалі не знає, як вижити. Як боляче мені було це чути, я і сама була не раз у схожому становищі. Безвихідь, як це страшно і принизливо. Роки ідуть, а ця проклята безвихідь для багатьох українців чесних, порядних, які ніяк не можуть пристосуватися до нелюдських правил виживання в Україні, не минає. Можливо хтось зможе запропонувати їй роботу.

27. 09.2017р.