Боже, як гірко, Боже, як боляче,
Бачить солдата без рук чи без ніг.
Слів не знаходиш, змовкаєш безпомічно,
По шкірі мороз, хоч і вижить він зміг.

Що пережив він? І думати годі!
Краще не мати й в уяві того.
Клята війна, що ятриться на сході
Вогнем обпалила нестерпним його.

Він співчуття у людей не вимолює,
Не просить нічого, не хоче жалю.
Та серце щемить невимовно від болю,
Мов рідний він брат і його я люблю.

Серце стискається, думка з провиною –
Це ж і за мене в бою він стояв,
Як страшний сон, бродить горе країною.
Ніколи не думав ніхто й не гадав.

Зовсім хлопчина… з поглядом стомленим,
Мов ним прожите велике життя.
Вижив, бо мужній, сильний, не зломлений,
Та жде його знов нелегке майбуття.

Ще жити і жити… на себе надіятись,
Збирати щодня треба волю в кулак…
Не звик він чекати на ласку та милість –
Ще прадід його був славетний козак.

Сльозу заховаю солону, непрошену.
О, скільки безмірних, незлічених втрат!
Скільки скалічено! Кулями скошено!
І скільки ніколи не прийде назад!

Коли вже війну ненависну зупинимо,
Коли вже дамо раду клятій біді?
Знов «плине і плине кача» країною.
Стоять на колінах старі й молоді….
19.07.16