Коло світла..
Танок…
Болеро…
Й зореліт, схожий чимсь на наваху…
Вже достигло до звуків ядро
круговерті Чумацького Шляху.

Поряд брили,
частинки і пил,
метеори і, навіть, планети
сиплють у cante grande світил
радіоперешкод кастаньєти.

Сто безодень лягло до Землі.
Ста сигналів акорди в лакуни
угрузають, тихішають і
двигунів обриваються струни.

Тиша,
наче глянсована ртуть…
Світло важчає ртуттю цією.
І палаюча зла каламуть
розгортається до апогею.

«Дульсинея!!! – кричить Дон Кіхот,
геть засліплений і геть оглухлий. –
Я тебе захищу
від німот!..
Я не вірю, що звуки ущухли!

До останнього скрику мого,
до фламенко останньої ноти,
я долатиму кляте ядро,
мов галактику – давні пілоти!

Їхнє зоряне лицарство є
раси нашої сонячна риса…»
Зорельоту
               наваха
                          стає
променем, що нагадує списа.

І стає зрозумілим закон
аварійної втрати орбіти:
як тяжіння
бере у полон,
його треба собою зважніти.

Й розплескавши фотонів нутро
по поверхнях
ста протуберанців,
прохромити
стокляте ядро
звагою андалуського танцю.

«І нехай я у рубці один,
і нехай в недовірливій позі,
із навахою взявши спочин,
Санчо Панса спить в анабіозі,

знає ядерних сил моноліт:
ми Великого Вибуху діти –
як в старий не вернутися світ,
доведеться новий світ робити.

З нот, любові,
шляхетства і мов
вітру.
Не вітряків установи».
Рвуться струни гітарні,
немов
струни давньої
світобудови.

Швидше мчить
зореліт «Росинант».
Бій новий, мов нова одисея.
І кричить кожен світ,
кожен квант:
«Ми станцюємо ще, Дульсинея!..»

2017