Десь біля входу в місячну печеру,
розхитуючи тіні
ліхтарем,
виконую в скафандрі хабанеру
нетерпія,
що став проводарем.

У когось очі – наче дві бійниці,
з них погляд він на мене підійма:
чого ж ми досі – з краю таємниці,
коли торочить логіка сама,
що треба темінь
швидко,
хутко,
прудко,
здолати у шарах чужих порід,
не чуючи обачності погудки?!
Бо зранку ще в підмісячний прохід
              наш час пішов.
              І вже
              не повернувся.

Що там із часом? Сталось що із ним!?
Він таїни і трохи не сахнувся,
це ми завмерли натовпом лячним.
Комфортофіли… таємницьофоби…
Он – кожен сам у собі зачаївсь.
Піду один. І темряви хворобу
пройду наскрізь,
              наскрізь,
              наскрізь.

Там – не тупик. Я відчуваю протяг
між каменів земель та місяців
і простору до часу дивний потяг
несе мене, як воля – втікачів.

Для страхопудів, може, – просто пройда,
всім їхнім пострахам згубивши лік,
я випаду
під музику Pink Floyd’а
на місяця мого
зворотній бік
і час найду, щоб знову з ним здійнятись
над розсипом неоковирних глиб.
Адже завжди, щоб вишини дістатись,
потрібно вперто
штурмувати глиб.

2017