Ніколи не знаєш, чим обернеться тобі випадкова зустріч.
Другу добу я згадую його очі, посмішку, руки, потилицю, щирий і ніжний, відкритий погляд.
Останнім потягом мало хто їде. Зараз темніє рано, тим паче в дощ не надто сподіваєшся на нові знайомства.
Одягаєшся тепло, аби затишно, не думаючи, що то вплине на зовнішній вигляд. Можна з дому поїсти борщу з часником, а що? Хто там знатиме? Маскування й усе. А профілактика вірусу – факт.
Я ввійшла в 2 вагон потягу Гребінка-Київ, і одразу побачила великі усміхнені очі.
Вони настільки мене магнітили, що я вмостилася навпроти. Мені було ніяково, одягнена, мов капустина, а тут такий привабливий молодик.
Він спочатку сидів, дивлячись в мобільний, і я дивилася на його красиві руки. Руки музиканта. Потім йому захотілося покимарити, і він намагався вмостити свій пристойний зріст на лавку, щоб хоч якось прилягти.
Я дивилася на його стомлений вигляд, і мені подобалося усе. Заснути надовго не вийшло, пасажири, що заходили на інших зупинках, змусили своєю появою встати. Можна було спробувати заснути сидячи. Я запропонувала розбудити його на Дарниці.
Зав’язалася розмова. Він російською. Я українською. Здивувалася, що зі Сміли, що на Черкащині, але розмовляє російською. Потім говорили про те, ким працює. В смілянській фірмі, що має у столиці офіс й займається gps-навігацією. Я коротко розповіла про те, де працюю. Потім було про футбол, погоду, валютні коливання , книгу, яку я читаю, комп’ютерні ігри і стаж водіння авто.
Мені було байдуже, яку тему порушувати чи підтримувати, я зачаровано дивилася у ці усміхнені очі, ловила посмішку, автоматично посміхалася у відповідь.
Потім він вибачився, вийшов, коли повернувся, вирішила не наполягати на продовженні діалогу. Хотілося ініціативи чоловічої. І нав’язливою бути не хотілося.
Я робила вигляд, що читаю, насправді ж мені хотілося розмовляти з ним. Він витяг телефон і почав там щось натискати. Далі їхали у тиші. Ніхто нікому не пішов на зустріч.
Я побажала щасливої дороги, коли настала моя черга виходити. Він побажав прекрасного робочого тижня.
Я не втрималася, сказала, що у нього приємна посмішка. Не впевнена, що він почув, бо вилетіла звідти, наче вітром здуло. Але досі переді мною його широко розчахнені усміхнені очі, приємна посмішка, красиві руки і загадковий шарм.
Незавершеність і недосказаність, таємниця, інтрига – усе змішалося, і закрутило мене, ніби осінній лист у вирі урагану.