Перегортав на дачі старі папери. Поцвілі рукописи та газети складав у мішок аби потім топити ними грубу. І ось, зовсім випадково, в руках опинився плакат, який став призвідцем моєї появи на світ.
Мама вагітна. Я уже вовтужусь під серцем, вона відчуває, що у житті мені випадуть нелегкі дороги. А її вік поважний як для жінки, що має стати матір’ю – 39 років. Мій брат так її допік своїми проханнями «мамо, хочу братика», що вона здалася. А за плечами Голодомор, після якого вона до трьох років не ходила ногами, а перше слово сказала тільки у п’ятирічному віці, війна, яка забрала батька, каторжна праця в колгоспі, два роки суцільного пекла на комсомольському будівництві аби тільки мати змогу отримати паспорта і виїхати із богом забутого села.
Життя в бараках будівельників підірвало здоров’я. Тому засторог для народження було більш аніж достатньо.
У коридорі пологового будинку того дня вона була одна. Сиділа перед дверима кабінету гінеколога і плакала. Бо брала на себе відповідальність вирвати мене, ще не народженого, зі свого серця. Дістала хустинку, протерла очі, подивилася на плакат, що висів перед її взором. І заклякла.
Напис перед очами кричав до неї вустами дівчини: «Мамо! Зупинись! Твій син може стати поетом!»
Огледівшись, вона встала, зняла плакат зі стіни, скрутила в рурку і пішла геть.
Так і сталося. Є й книжки, є й пісні. А скільки ще попереду тієї роботи – один Бог знає.
Немає вже старенької нені. Поховав років п'ять тому. А нині сиджу і тримаю в руках отой вицвілий плакат, який спас моє життя і мою душу. Піду завтра до лікарні і повішу його назад. Можливо, він врятує дитя, яке ворушиться під серцем сучасниці, що вагається із вибором...
Хочу вірити, що моїм сестрам та онукам, у скрутну хвилину вчасно потраплять на очі ті золоті слова: «Мамо! Зупинись! Твій син може стати поетом!»

27.11.2017р